Батько нічого що не знав, ало до нього приходив Януш і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його; проте н топ же день батько зупинив мене на дорозі до садопої хиіртки і наказав залишитися доми. Другого дня повторилося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці і махнув через паркіш, поїси батько ще спав.
На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум'янцем, біляве волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала. Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками й дурними блискучими очима.
Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили, що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цього й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляльку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила очі, подивилася тьмяним поглядом,! ніби не бачачи мене перед собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом заплакала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, притиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів відняти у мого маленького друга першу і останню радість у її недовгому житті.
Валек несміливо подивився на мене.
– Як же тепер буде? – спитав він сумно.
Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою головою, також дивився на мене запитливо. Тому я постарався, по можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав:
– Нічого! Нянька, напевне, вже забула.
Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додому, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гнітючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.
Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені наказ – ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу. Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до нього по дозвіл.
Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з тугою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка збиралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав: батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різкого слова я ніколи від нього не чув. Тепер мене гнітило важке передчуття.
Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я ввійшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед портретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний стукіт власного серця.
Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важкий і непорушний, гнітючий погляд.
– Ти взяв у сестри ляльку?
Ці слова упали раптом на мене так виразно й гостро, що я здригнувся.
– Так, – відповів я тихо.
– А знаєш ти, що це – подарунок матері, який ти мусиш шанувати як святиню?.. Ти украв її?..
– Ні,– сказав я, підводячи голову.
– Як ні? – скрикнув раптом батько, відштовхуючи крісло. – Ти украв її і відніс… Кому ти відніс її? Кажи!
Він швидко підійшов до мене і поклав мені на плече важку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.
– Ну, чого ж ти?.. Кажи! – і рука його ще дужче стисла моє плече.
– Н-не скажу! – відповів я тихо.
– Ні, скажеш! – відрубав батько, і в голосі його пролунала погроза.
– Не скажу, – прошепотів я ще тихше.
– Скажеш, скажеш!
Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як тремтить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював ледь чутно:
– Ні, не скажу… ніколи, ніколи не скажу вам… Нізащо!
Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не добився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками. У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідомлене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагуча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.
Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози пекли мої щоки. Я чекав.
Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається, що я боявся не цього… Навіть цієї страшної хвилини я любив батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим насиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті вибухнула… Якщо так… нехай… тим краще – так, тим краще.
Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом різкий голос Тибурція:
– Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг… "Тибурцій прийшов!" – майнуло в моїй голові, але навіть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні обставини могли постати між мною і батьком, могли відхилити те, що я вважав неминучим.
У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупинившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми гострими, рисячими очима.
– Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.
Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися особливо сумно.
– Пане суддя! – заговорив він м'яко. – Ви людина справедлива… відпустіть дитину! Малий був у "поганому товаристві", але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь, краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлопчик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий…
Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку. Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі з'явився подив.
– Що це значить? – спитав він нарешті.
– Відпустіть хлопчика, – повторив Тибурцій, і його широка рука любовно погладила мою похилену голову. – Ви нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче розповім вам усе, що ви хочете знати… Вийдімо, пане суддя, до іншої кімнати.