— Вам привіт від Степана.
— А ви, мабуть, Василь? — запитав я.
— Так, — сказав, повертаючи паспорт. — Хай щастить у дорозі.
Він пішов до виходу.
Була дванадцята година. Попереду — Тирасполь. "На зупинці в Тирасполі й пообідаю", — вирішив я.
Ми вже проїхали Тирасполь, Бендери, проминули населений пункт Нові Анени. До Кишинева залишалася година-півтори їзди. І тут я вперше подумав про необачність, якої припустився, не потелефонувавши Маріці. Стримувала все та ж обережність вічно переслідуваного. Адже, якщо у мене й змінився номер телефону, то у неї ні. Павутиння темних, приходьків, земних дітей Мардука, може виловити частоту її апарата, який озветься на дзвінок, а відтак вийти й на мене. Свистопляси-карпенки використали б той самий спосіб, яким вони вже раз намагалися скористатися, коли я повертався з Криму. Тут було б так: з Одеси виїхав, а в Кишинів не прибув. Щоправда після нейтралізації двох вузлів їхнього павутиння, мардуківцям зараз, мабуть, не до мене. Я також усвідомлював, що їду в державу, де цієї поторочі ще більше, ніж в Україні. А оскільки вона — потороч кордонів не має, то й мережа її та ж сама, що і всюди. Тим часом було вже за п’ятнадцять до третьої. Я кілька разів витягав телефон, у пам’ять якого ще вранці переніс усі номери зі смартфона, але знову клав у нагрудну кишеню. "Подзвоню з автомата на вокзалі", — нарешті вирішив.
… Перше, що угледів у приміщенні автовокзалу, був обмінний пункт валют. Сто молдавських леїв обійшлися мені у шістдесят вісім гривень. Поряд, у газетному кіоску, купив жменьку монет для телефону-автомата. На мить здалося, що перебуваю на автовокзалі мого рідного міста — всюди впадала в око символіка держави, яку не знає вже ціле покоління людей.
Раптом завібрував мобільник. Дзвонив Степан:
— Ви вже на місці? — поцікавився.
— Так, — відказав я. — Бачив же того чоловіка…
— Я знаю. Якщо у вас виникнуть складності, повідомте. Я поновив там деякі зв’язки.
— Дякую. Може, озветься Костя, дайте йому мій новий номер.
— Гаразд. На добро. — Степан розірвав зв’язок.
Почулося оголошення. Молдавською мовою, мабуть, повідомлялося про прибуття чи відбуття якогось із автобусів. Я роззирнувся, шукаючи очима телефон, а тоді вийшов на вулицю і побачив їх кілька. Маріцин номер, який я знав на пам’ять, не відповідав. Перегодя зробив ще кілька спроб, але марно. Тоді потелефонував у довідкову службу і попрохав номер Спілки письменників Молдови. Жіночий голос щось промовив молдавською, а тоді почулося російське:
— Заждіть.
Довго не відповідали. Я вже збирався повісити трубку, як раптом той самий голос продиктував набір цифр: я встиг затримати їх у пам’яті, щоб записати на долоні.
Із ситуації, що склалася, напрошувався висновок: Маріца справді живе одна, інакше б хтось озвався на мій дзвінок.
Жіночий голос, що прозвучав у слухавці після мого набору номера Спілки письменників, щось проговорив молдавською.
— Добрий день, — привітався я. — Не підкажете, як зв’язатися з пані Маріцою Тодорашко?
— А хто її питає? — поцікавилися на тому боці російською з сильним акцентом.
— Її читач. Я був колись на презентації книжки, а тепер її придбав, і хотів би погомоніти. Ну, автограф, я знаю…
— Домашньої адреси ми не даємо. Можу — телефон… А втім, вона в бібліотеці працює. Ви могли б там і поспілкуватися. Де ви зараз?
Я роззирнувся й помітив на будинку навпроти назву вулиці.
— На страда Метрополита Варлаама, — відказав.
— Ага, вона перетинається зі страдою Ізмаїл. Там на розі вулиць запитаєте, де бібліотека.
Бібліотека була розташована на першому поверсі п’ятиповерхового будинку. Полуденна спека, яка лютувала на вулиці, не відчувалася в коридорі з дверима навстіж. Праворуч, у другі прочинені двері, було видно читальну залу з десятком столів. А прямо, в глибині коридора, за великим письмовим столом сиділа жінка в окулярах і щось писала. З протилежного боку стояв старшокласник чи студент. Жінка брала зі стосу на столі книжку, відхиляла обкладинку і записувала щось у формуляр. Щоб не відволікати бібліотекарку, я повернув у майже порожню читальну залу і присів за найближчий стіл. "Хай хлопець відійде…" — подумав. Він промайнув повз залу хвилин за п’ять.
Коли я наблизився до столу, жінка ще писала. Тоді поставила крапку і підвела очі. Раптом я опинився під густою маклюрою, плоди якої нагадують зелені тенісні м’ячики, а потім перемістився в кімнату Будинку творчості "Коктебель" і вловив запах кокуру — який сп’янив колись мені душу. Це перше, що майнуло в пам’яті перед тим, як я збагну, що то була Маріца. Вона зняла окуляри і зміряла з голови до ніг відвідувача трохи вищого за середній зріст у потертій джинсовій парі, на плечі в якого висіла невелика сумка. Жінка не озивалася і я подумав, що вона мене не впізнала, хоча у неї за спиною було вікно, і Отже, освітлення не бракувало. Маріца не прохопилася жодним словом; тільки обійшла стіл і притулилася до моїх грудей. Здавалося, прислухалася, чи б’ється серце, чи це справді я у плоті, а не мій астральний двійник. Мені ж привиділося, що нас, як тоді в Коктебелі, накрило місячним сяйвом. Цієї миті кудись щезли верхогляди, приходьки, діти Мардука, які ніколи, ні на мить не випадали з моєї пам’яті. Вони були завжди, тільки на другому плані. А тут їх раптом не стало. Не стало й картинок, що мить тому виникли в пам’яті. Тепер я бачив стіл з бібліотечними формулярами у довгій коробці, темне волосся жінки, в якому вгадувалися сріблясті пасемця, і вловлював знайомий запах парфумів, що десять років тому на короткому святі життя, бентежив моє чоловіче єство. Напевне, вона колись обрала ці парфуми і не зраджувала їм ніколи. Я стояв нерухомо, а потім пригорнув її — не пристрасно, а ніжно, як дитину.
— А я вже думала, що не судилося нам більше зустрітися, — сказала Маріца, не підводячи голову. По хвилі додала: — До кінця роботи залишилося близько двох годин. Я піду домовлюся, щоб мене підмінили.
І тут майнула думка про опівнічний телефонний дзвінок від Маріци у мить, коли я перебував на межі з тією реальністю, де мене мали принести в жертву. Навряд чи діти Мардука не вловили його і не відстежили, кому він належить. Питання тільки, на скільки у них тісні стосунки з дітьми Мардука Молдови. Не виключено, що бібліотека вже під їхнім наглядом. Я сказав: