Костя мислив логічно, тільки навряд чи він здогадувався, що мова ця могла належати народові, якого вже давно-давно немає на етнічній мапі світу. А ще мене бентежило те, чи не підгледів астральний двійник хворого, як Костя ховав за ширмою телефон. На моє запитання Лікар відповів:
— Я не знав про астрального двійника, а мобілку так сховав: одною дукою розширмив вікно, а другою витяг з кишені халата телефон, який уже був увімкнутий на режим диктофону, і поклав за ширму. Як на мене, зробив те непомітно навіть для медсестри.
Двері кімнати, до якої нас підвела завідувачка зали історичного музею, прикрашала дощечка з написом: "Михайло Гнатович Курис, кандидат історичних наук". Кабінет був ущерть заставлений книгами. Кілька стосиків книжок тут лежали й на підлозі. Чоловік мого віку, з борідкою підвівся з-за великого двотумбового столу з комп’ютером і, привітавшись, показав на два стільці. Після того, як Костя назвався і представив мене, господар сказав, що йому недавно дзвонили.
— Кого може ще зацікавити така людина, як я? — У голосі його був щирий, не роблений, подив. Він окинув поглядом стелажі, ніби закликаючи їх у свідки. А вони були заставлені переважно енциклопедіями, історіями, археологіями та іншою спеціальною літературою. Мій погляд торкнувся корінців кількох знайомих видань, якими я користувався при дешифруванні пророцтв. Це були історії наймогутніших світових імперій: Аккадського царства, Вавилонів — старого й нового, Мідоперсії, Греції, Риму.
Тим часом Костя промовив:
— Ми спочатку пішли на кафедру історії, але там сказали, що на наші запитання може відповісти тільки одна людина — ви.
Чоловік хоч і був стриманим, але слова гостя його зворушили.
— Так а що?
Замість відповіді Костя поклав перед ним мобільний телефон і натис на кнопку. Учений спочатку слухав, не виказуючи цікавості, та раптом в очах його щось зблиснуло. Він нахилився над побілкою, щоб краще чути, і не зводив з неї погляду аж доки запис не урвався. У погляді господаря, яким він нас окинув, уже не було показної ввічливості. Це був погляд слідчого.
— Ви, звісно, принесли мені це не за тим, щоб почути мою думку про теревені трьох людей зрозумілою мовою…
Костя кивнув на знак згоди.
— Вас цікавлять слова, мовлені ними незрозумілою мовою? — Він не так запитував, як стверджував. — Прокрутіть запис ще раз.
Поки Лікар налаштовував мобілку, господар підсунув мені аркуш і ручку.
— Я, звісно, всіх слів не знаю. А ті, що назву, запишіть.
Якийсь час він мовчки слухав, а тоді зауважив:
— Теревенять казна-що… — Раптом замовк і по миті сказав: — Пишіть: "відіслати", "вигнати", "маг"… — Якусь мить учений німував, а потім промовив: — "Ліліт", "область", "район", "регіон". — Ще по хвилі попрохав Костю повернути запис трохи назад і налаштувався слухати. — Ага, ось: "не давати заднього ходу", "повертатися не можна", знову "маг".
Господар ще кілька разів прохав повернути запис на початок, та нарешті сказав:
— Там є ще й інші слова, але ці повторюються кілька разів усіма учасниками балачки, які крім української й російської мов, спілкуються також, ви не повірите, халдейською. Є слова, мовлені арамейською… Вони що, історики, археологи, лінгвісти екзотичних мов? Для мене це дивина.
Костя на мить завагався, не знаючи, що відповісти. А потім мовив:
— Ці троє сиділи біля ліжка свого важкохворого товариша в лікарні. Все, що ви почули, сказано саме ними. Я лікую цього хворого і оскільки їхня розмова мене здивувала, я записав її на мобільний телефон. Контрабандою, звісно. А крім слів, які ви назвали, — більше нічого?
— Та чого там, є ще й інші слова, але я їх не знаю. Ці ж чулися у мові всіх трьох співбесідників. Тільки зв’язати їх у смисловий ряд я не беруся. Скажу лише, що слово Ліліт — ім’я демониці з аккадського вірування. Ну, це ще до Вавилона і у Вавилоні…
І тут озвався я:
— Чи не можна зв’язати слова "область", "район", "регіон" і слова "не давати заднього ходу", "повертатися не можна" у поняття "край без вороття"?
Чоловік підвівся. Обличчя з борідкою, у якій було немало сивини, видовжилося від подиву.
— Авжеж це воно. В Халдеї не казали "вбити", а казали "відправити у край без вороття". — Поміркувавши, чоловік сказав: — Як ви подивитеся на те, щоб я скопіював цей запис? У мене є деякі словники, і я спробував би перекласти решту халдейських слів.
Костя подивився на мене запитально, на що я кивнув, мовляв, можна.
— Щоб скачати матеріал на комп’ютер потрібен кабель, — сказав Лікар.
Замість відповіді чоловік відсунув одну з шухляд і витяг коротенький дріт і вставив один кінець у гніздо на диктофоні, а другий — у роз’єм на панелі комп’ютера. Поки тривав запис, господар розповідав, як мова невеликої народності древнього Вавилону халдеїв перетворилася на панівну у велетенській імперії. Спочатку вона стала мовою храмів і тогочасної влади, а потім і всієї людності.
— А все тому, — сказав господар, — що це була рідна мова царів Нового Вавилону — Набопаласара і його сина Навуходоносора.
Тим часом Костя поглядав на годинник, вдаючи, що вже мусить іти, а тоді, щойно запис закінчився, дістав з кишені дві двадцятидоларові банкноти і поклав на стіл.
— Дякуємо, ми вам дуже вдячні.
— Е-е, так не годиться між колегами. Ми просто погомоніли на цікаву тему. Заберіть гроші.
Це не була роблена делікатність. У голосі ученого вчувалася прикрість.
Костя посміхнувся, забрав гроші і, потиснувши господареві руку, сказав:
— Справді, на віку, як на бику. Може, й вам колись від мене прийдеться. — Діставши з кишеньки візитку, поклав на стіл перед чоловіком. Раптом поцікавився: — На дверях написано, що ваше прізвище Курис. Чи не з роду ви тих Курисів — поміщиків?
Історик не поспішав з відповіддю. Було видно, що це не те питання, на яке можна відповідати, не замислюючись.
— Батьки мої й діди з Курисово-Покровського. А от чи ми родичі з ними, хто зна. Можливо, як у нас кажуть, якась дев’ята вода на киселі. Господарі помістя перед жовтневим заколотом устигли емігрувати. Їхній рід і зараз галузиться десь за кордоном.
На вулиці я подумав про те, що непогано було б попрацювати з книжками, від яких у мене залишився не тільки спомин, а й гіркуватий присмак запаху в роті, яким вони сходили.