— Ми йдемо до Андрія Мірошника — мого товариша студентських літ. Це я його влаштував на своє місце, коли пішов працювати на круїзний. Тепер Андрій — лікар-травматолог, широко відомий і знаний. Хе-хе… у вузькому колі.
У кабінеті, куди ми зайшли, за столом сидів чоловік, чимось схожий на Костю — таке ж кругловиде обличчя й коротке волосся.
— Радий тебе бачити, Максюто, — сказав господар, виходячи з-за столу.
— Привіт ще раз, — відказав Костя, тиснучи руку. І кивнув на мене: — Це мій друг.
Потиск руки Мірошника, яку він мені подав, нагадував рукостискання Кості.
— Паво, ти скаржився, що не можеш піти у відпустку через те, що не маєш заміни.
— Так ти одразу ж і привів її? — поцікавився Мірошник.
— Та ні, він не лікар. А попрацювати десь із місяць міг би і я. Ну, за контрактом, звісно. Переговори з начмедом — він мене знає.
— Це ти серйозно?
— Авжеж… У тебе закінчиться відпустка, у мене — контракт. Правда, у моїй трудовій книжці, після того, як я звільнився з круїзного, — жодного запису.
— То не зле, — сказав Мірошник. — Почекайте тут. Я піду до начальства.
Коли господар вийшов, я запитав:
— Навіщо тобі все це?
— Бачиш, у чім річ: той гевал лежить у травматологічному відділенні, в якому лікарем Андрій. Зараз він у комі, і цей стан може тривати досить довго. Мені дуже хочеться аби він першим, кого побачить, розплющивши очі, був саме я.
— Та він тієї ж мить тебе і здасть.
— Може, й не здасть, — відказав Костя легковажним тоном, проте очі, погляд не були легковажними — він знав, що робить.
— А навіщо тобі це треба?
— Він зруйнував моє і Ксилантія життя. Та й твоє життя під великою загрозою.
Зайшов Мірошник.
— Іди до кадровички та заповни бланк контрактника — на місяць, із завтрашнього дня. Зарплата — така ж як у мене.
… Коли з формальностями було покінчено і ми повернулися до Мірошника, Костя сказав йому:
— Стариган, може, тепер уже покажеш своє господарство?
Ми убралися в халати, що висіли на вішалці, одягнули накрохмалені шапочки. І тут у мене в пам’яті майнула сценка, коли Костя уштрикнув мені укол. Це були абсолютно різні люди — той, у машині, і цей.
— Чого дивишся? Я тобі когось нагадую? — запитав він.
— Та ні…
У палатах, куди ми заходили, лежало по двоє хворих, судячи з пов’язок, з незначними ушкодженнями. Мірошник розповідав, хто з якою болячкою сюди потрапив і якими препаратами їх лікують. В одній палаті на два ліжка лежав тільки один пацієнт; одна палата, також на два ліжка, була порожня. В наступному приміщенні, яке більше нагадувало номер п’ятизіркового готелю, панцирна пружина ліжка низько просіла під великим тілом, вкритим простирадлом. Уже в коридорі мені стало незатишно. Коли ж я підійшов ближче до того місця, де стояла крапельниця і трубочка від неї тягнулася в ніздрю пацієнта, я мало не знепритомнів. Тут лежав темний. Раптом відчув, як спинається на ноги звір у мені. Тепер не я, а він дивився моїми очима. Я боявся відвести очі від забинтованого тіла, щоб не зустрітися поглядом з кимось із лікарів. З мене виглядало вселенське зло. Ні — та сила, яка протистоїть злу. Вона так само небезпечна, як і нещастя, коєні приходьками і темними. На ліжку лежало не тіло гладкого чоловіка, а велике лихо, сховане під білими бинтами. Тому й здригався в мені мій звір.
— Цього сьогодні тільки привезли, — сказав Мірошник, відхиляючи простирадло. І пояснив: — Детепе.
Все тіло пацієнта було в бинтах. Йому не обснували тільки ніс і клапоть голови, з якого стирчало руде волосся. Втім, я не був переконаний, що воно руде, а не вимащене в кров.
— Його що приготували, щоб покласти в саркофаг? — озвався Костя.
Мірошник подивився запитально.
— Ну, в стародавньому Єгипті так бинтували мумії перед похованням.
— Та йому ще пощастило. У нього є шанс вижити. Троє ж, котрі їхали з ним, уже на тому світі.
— Ти так говориш, ніби він нас не чує, — зауважив Костя.
— Бо таки не чує. Він у комі.
"Не переконаний", — озвався мій внутрішній голос.
"У чому?"
"У тому, що він не чує. Він не тільки чує, а й бачить, на’ла тьоплая", — загарчав у мені звір.
"Бачить як звичайна людина?"
"Ні, бачить астральним зором. У тому оббинтованому тілі його зараз немає".
"Він знає наші думки, наміри?"
"Ні. Тільки бачить і чує".
"Він знає, хто ми?"
"Ні. Просто бачить консиліум із лікарів".
"А поряд з ним, тим, у дусі, більше нікого немає?"
"Немає, бо він не помер, він у нашому світі. І зв’язок з тілом тримає".
Костя поцікавився:
— А тіла тих трьох, що були з цим у автомобілі, куди повезли?
— У морг, звісно… Там була ще жінка. Уявляєш — три трупи, четвертий невідомо чи виживе, а вона — без подряпини. По дорозі у швидкій допомозі поскаржилася на нудоту, вийшла і кудись завіялася. Справді: шляхи Господні несповідимі.
— У цю палату за мого лікарювання клали тільки пуринів, — зауважив Костя.
— Авжеж. Цей також якийсь віце-губернатор.
— Родичі знають, що він тут?
— Мабуть, ще ні. Всього півтори години минуло, як його привезли. Коли прийдуть родичі, попрохай когось побути сиділкою… Ось і всі, за кого ти відповідатимеш. І ще, май на увазі, у цього, — Мірошник кивнув на хворого, — зламані два шийні хребці. Не треба пояснювати, що це означає?
— Ні, — сказав Костя, а я завважив мстиві вогники в його світлих очах. — А що за одні ті, котрі загинули? — поцікавився він уже на виході з палати.
— Ну, один з них — водило, два інші — хтозна. Хлопці з бригади швидкої допомоги скаржилися, що в них ледь пупи не розв’язалися, коли тих вантажили в машину. Такі ж бугаї, як і цей.
Перше, про що я запитав, коли ми опинилися на вулиці, як бути мені.
— А ніяк, — відказав Лікар. — Зараз майнемо на вокзал по наші речі і — на всі чотири сторони. Я — до батька, трудову книжку візьму, ти — до родичів.
Ми йшли мовчки майже цілий квартал. Мені кортіло запитати про те, як усе сталося з БМВ, але я наперед знав, що жодної інформації від Кості не отримаю. Його група через те й існує, що ніхто з них зайвий раз не розтуляє рота.
— Костю, він темний, — озвався я.
Лікар стишив ходу.
— Хто? Мірошник?!
— Ні. Отой у бинтах?
— Ти переконаний?
— Авжеж.
Він спохмурнів, а тоді знову подав голос: