Я простягнув йому кульок.
— Пригощайся, — запросив.
На мить він завагався. На лиці навіть майнула ніяковість.
— Та ні, дякую. — По хвилі додав: — Ловко тут!
— Ага, — погодився я.
Ксилантій підвівся й подався до лотка. За хвилину повернувся з двома пляшками пива. Одну простягнув мені. Я показав на виразки на обличчі, мовляв, не можна.
— А що то в тебе? — поцікавився він.
— Те, що іноді на губі висипає — лихоманка. Тільки значно гірше.
— От зараза! — поспівчував Ксилантій. — А воно не передається?
— Ні.
— І чим ти його лікуєш?
— Пробував гряззю на Куяльнику… Та щось мені зле стало. Опинився в лікарні. Пам’ятаю тільки, що сів у червоний легковик.
Пляшка в руках Ксилантія вкрилася крапельками сконденсованої вологи. Він цмулив великими ковтками, цокаючи рідкими зубами об скло.
— У-у-у! — заревів від задоволення, коли пляшка вже була порожня. — Правильно кажуть, що пива багато не буває. — Він простягнув руку по другу пляшку, а тоді, немовби схаменувшись, сказав: — Може, передумаєш?
І оскільки я відмовився, підніс її до рота. Цього разу відпивав маленькими ковтками.
— Я маю знайомого лікаря, — озвався, — який лікує все — від грибка на ногах до пташиної хвороби. Можу познайомити.
— Що це таке — пташина хвороба? — поцікавився я.
— Три пера… — оскірився Ксилантій.
— А-а-а…
Я дивився на бандита, а бачив обличчя хлопчини з мого дитинства — задерикувате, але не агресивне. Лиця самого ж Ксилантія не розпізнавав. Воно було немовби сховане за маскою. "Що воно таке? — подумав я. — Це властивість моєї психіки — накладати аналог обличчя з пам’яті на лице незнайомої людини, чи це властивість Ксилантія — бути невидимцем?
— Ну, то як? — подав голос сусід по лавці.
— Ти про Лікаря?
— Так.
— Та ні. Я сьогодні геть виснажений. Це ж треба кудись їхати…
— Не треба. Він працює тут поблизу, на медпункті. З протилежного боку дороги.
"Зараз скаже, що приведе його сюди", — подумав я. Так і сталося. Ксилантій запропонував почекати.
Спостерігаючи за його нескладною постаттю, що віддалялася, я вагався — втікати чи дочекатися. Перший імпульс "зробити ноги" змінився цікавістю, адже з розмови з виконавцем акції я міг дещо дізнатися. До того ж для них я не являв загрози як свідок акції, а відтак мені нічого було боятися.
Вони не забарились. Лікар був нижчий від Ксилантія, але мав спортивну постать і обличчя інтелігента.
— Познайомся, Костю з… — Ксилантій подивився на мене запитально.
Я подав руку й назвався, пам’ятаючи, що вони тримали в руках моє посвідчення. Костя без зайвих церемоній став оглядати лице. Навіть торкнувся пальцем найбільшої виразки. По часі сказав:
— Схоже на… лишай. Давно воно в тебе?
— Місяць, — відказав я.
— Це вірусна інфекція, — коментував Лікар. — Де ти її підхопив?
Подав голос Ксилантій:
— Ти ж казав, що воно не заразне…
Костя подивився на нього суворо і той прикусив язик.
— Застудив третинний нерв, — сказав я. — По нерву, як бачиш, воно й пішло. Лікарка сказала, що це герпес.
— Авжеж герпес, — погодився Костя. — Різновид лишая. Але самої тільки застуди для нього замало. Він спалахує, коли організм раптом втрачає імунітет щодо герпетичної вірусної інфекції.
Я був дещо спантеличений професійною лексикою бандита.
— А, може, це вроки? — раптом вихопилося в мене.
Костя не квапився з відповіддю. Нарешті сказав:
— Таке можливе…
З усього він співставляв усе побачене й почуте з тою "мокрухою", в яку його хтось хотів утягти. Він розумів, що сьогодні мала статися друга спроба мене вбити — цього разу його руками. Раптом запитав:
— Ворогів маєш?
— Явних ні. А потаємних… — Я завагався. — Спробуй довідатися, де друг, а де ворог. А тільки як це стосується моєї хвороби?
На мить Костя завагався, а тоді мовив:
— Ти ж казав про вроки… Є такі глазливі падли — зурочать кого завгодно.
— Авжеж, — озвався Ксилантій. — Он Бакса зурочили й він мандавошок прихопив.
Костя поблажливо посміхнувся.
— Таку хворобу як у тебе, — сказав він, — може спровокувати як справді застуда, так і отрута. Ну, якщо в організм потрапить препарат, який виведе з ладу, бодай на короткий час, імунну систему. Тоді віруси, які є в кожної людини, але перебувають у пригніченому стані, активізуються. Це щось схоже на революцію в суспільстві…
Мені варто було великих зусиль, щоб не виказати подиву. Адже це говорив бандит, який за чиїмось завданням мав укоротити мені віку. І казав не задля того, щоб здивувати знаннями з медицини, а щоб довідатися про мотиви злочинного завдання, яке могло призвести його до довічного ув’язнення. А мотиви вже могли б вивести й на замовника. Я поцікавився:
— Ти що, токсиколог?
— Певною мірою, — відказав Костя. — То що ти думаєш про чийсь намір звести тебе в могилу?
Я прислухався до свого звіра-охоронця. Але не завважив навіть його присутності. Тоді показав на кульок з черешнями, що лежав на лавці між нами. Та Костя відмовився, сказавши що ягодам ще треба було б повисіти на дереві. Якимось шостим чуттям він уловив мою нерішучість.
— Ксилантію, — раптом звернувся до товариша, — принеси пива. Е-е, і солоних горішків…
Коли Ксилантій відійшов, я оповів про свою пригоду в поїзді. Не приховав і свого враження від пасажира, який нагадував зомбі. Костя спохмурнів. Якийсь час він розмірковував, а тоді озвався:
— Щось дивне коїться останнім часом. Недавно газета писала про людей, які з’являються невідомо звідки, не маючи ні документів при собі, ні житла. За всіма ознаками це люди з не такого вже й далекого минулого. Хтось їх немовби воскресає. Журналіст писав, що таке помічали зокрема в Луганську, неподалік Полтави, у Севастополі, на Харківщині тощо. Усі вони якісь дивні, немовби накачані наркотиками чи зомбовані.
Я вже хотів був оповісти про кілера, який прийшов по мене на Куяльницький лиман, та в цей час з’явився Ксилантій з трьома пляшками пива й пакетиком горішків. Одну пляшку дав товаришеві, другу простягнув мені. На мою відмову Костя сказав, щоб я не вигадував. Герпес не та хвороба, яка ускладнюється від спиртного.
— Посидимо, погомонимо нє за падло… — мовив Ксилантій, розвалившись на лаві поруч зі мною.
Якийсь час пили мовчки. Було чутно як хрупають горішки на зубах у Ксилантія.