"Послухай, я бачу тебе в образі Маріци і відчуваю до тебе… Е-е…"
"Хіть?" — допомогла вона.
"Так. Чи не гріх це? Адже ти, мабуть, ангел…"
"Не переймайся тим, — почув я думку. — Сказано, "не чини перелюб". Ти ж не пов’язаний шлюбним обов’язком щодо іншої жінки. Та й Маріца не має чоловіка. Вона тобою живе".
"Мною — минулим. Бо тепер я каліка".
Несподівано немовби війнуло протягом. Я зрозумів, що тієї, з ким щойно розмовляв, тут уже немає. Підвівся з ліжка і раптом відчув легкість, як ніби гравітація земної кулі послабилася щонайменше у п’ять разів. Але радість моя була передчасною, бо з люстра на мене дивилося не обличчя, а маска, на правій частині якої було звичайне лице, а на лівій — суцільна рана. Але ліве око вже стало відкритим.
Раптом я пригадав слова того, хто мав сісти на трон, збитий з кісток людей-велетнів:
Я хочу спорудити собі трон
На великій холодній горі,
Оточений людським страхом,
Де царює похмурий біль.
А за тим почувся старечий голос, який уже не раз до мене озивався:
"Ти ж казав був у серці своєму:
"Зійду я на небо,
Повище зір Божих поставлю
Престола свого,
і сяду я на горі збору богів,
на кінцях північних,
підіймуся понад гори хмар,
уподібнюсь Всевишньому!"
Та скинений ти до шеолу,
до найглибшого гробу!"
Далі щось казалося тихим-тихо, а потім знову:
"Як гнобитель минувся, —
минулося гноблення!"
Це були знайомі рядки зі Старого Заповіту, але звідки саме, я довго не міг згадати. Та нарешті в пам’яті спливли слова "Тяжка доля Вавилону" з пророцтва Ісаї на Вавилонського царя Навуходоносора. Одного тільки не сказав пророк: система, яку створив Навуходоносор, стане формою державного устрою на кільки тисячоліть. Щораз, як вона виникатиме з глибин вселенської пам’яті, виникатимуть і очолюватимуть її нові навуходоносори. Але так триватиме не вічно. А ще я подумав, що той, хто писав рядки про "трон на великій холодній горі", добре знав пророцтво Ісаї.
Лікарці я потелефонував десь за тиждень
— … Струпи зійдуть через місяць-півтора, — сказала вона вислухавши мене. — Але плями залишаться на рік, а, може й більше. Все таки це — гангренізація шкіри. Є спосіб прискорити загоєння. Якби ви мали змогу покупатися в Куяльницькому лимані… Там люди грязями та ропою ще й не такі хвороби виліковують.
— У мене родичі в Одесі, — повідомив я.
— Ну, то й їдьте, — сказала лікарка.
Перед від’їздом в Одесу я увімкнув комп’ютер, аби оглянути пошту. Там було єдине повідомлення — від Маріци. Воно починалося віршами, писаними латиницею, після кожного з яких ішов підрядник українською. На жаль, підрядник не дає уявлення про рівень твору. Цінність-бо його не стільки в тому, що сказано думкою, як у тому, що сховане за метафорою. Мені — дослідникові пророчих текстів відомо це краще ніж будь-кому. Та читаючи її підрядники, я немовби чув голос авторки, який викликав мене зі сну для любощів. Далі була коротка приписка: "Все, що я казала по телефону — правда". "Авжеж, правда, Сонечко", — відказав я подумки.
У той день я ще пішов на пошту та надіслав Маріці свою книжку про число звірини. У короткому листі нагадав ще раз електронну адресу, а також дав номер мобільного телефону.
Частина друга
ПОМСТА ВАВИЛОНСЬКИХ ЖЕРЦІВ
РОЗДІЛ 1
В Одесу я прибув на початку червня. Моя сестра вжахнулася, коли я прибрав від обличчя носовичок, яким прикривався.
— Не переживай, — заспокоїв її. — Вже пішло на загоєння. Казали, Куяльник прискорить.
… Лиман з двох боків оточений пагорбами, на одному з яких — летовище для спортсменів-авіаторів і парашутистів, з протилежного — розкинувся район Одеси, де в одній з висотних кам’яниць мешкає мій друг — письменник Олекса Різниченко. Я не витримував у холодній воді й чверті години, та, напікшись на сонці, знову й знову заходив, відшукував ногами грязь, піднімав її з дна і накладав маски на обличчя. Від неї сходив дух баговиння, вона мала чорний колір, та вже за годину, висохши, ставала сіро-зеленою. Це був би звичайний пляж, якби не чорні постаті тих, хто вимастився з голови до п’ят.
— А де тут болота можна набрати? — почувся жіночий голос.
То було подружжя у пляжних костюмах з хлопчиком років семи.
— Тут на це кажуть грязь, — посміхнувся я, відвівши очі від газети, яку читав. — Вона всюди. Зайдіть у воду і відчуєте її ногами.
Жінка подивилася на мою чорну маску й сказала:
— Так?.. То це я можу стати тут вродливою?
Вона мала зграбну постать, ніжне, немовби оксамитове, тіло і привабливе лице.
— Куди вам ще вродливішати! — вихопилося в мене.
На її обличчі майнуло почуття вдячності. Її ж чоловік — брюнет, дещо при тілі, і, мабуть, старший від неї — повів на мене настороженим оком.
Вони поклали на траву свої пожитки й пішли в воду. Ішли в той бік, де з-над води виступали стовпці, що їх обсіли чайки. Там колись був міст, який доходив мало не до середини лиману. По ньому вивозили грязь для всієї імперії. Тепер залишилися тільки рештки дерев’яних паль.
У тому місці, де лиман переходив у небо, я помітив продовгуватий предмет, схожий на гребінь, зубці якого рухалися. Здавалося, що від обрію у бік берега пливла якась дивна істота. З тим видінням хтось став промовляти до мене старечим голосом: "І я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на її головах богозневажені імена". Слова ті казав сам автор. Це був початок метафори, у яку він — автор укутав колись своє велике пророцтво, і з якої почалося осягнення мною "Апокаліпсису". Я скинув сонцезахисні окуляри й на місці "гребеня" розпізнав контури баркасу з людьми, котрі з допомогою якихось пристроїв черпали з дна грязь. Тоді, коли я приступив був до розгадування пророцтва, очі мої також дивилися крізь окуляри з чорними скельцями. Я їх не зняв і понині. Вони просто дедалі прозорішали, що більшу кількість разів я перечитував той самий текст. Десять, двадцять, тридцять разів, перш, ніж почалося просвітління "скелець". Це тривало роками, доки я не знайшов код числа звірини. Уже потім, коли перший сплеск осяяння змінився копіткою працею з літературними джерелами, зокрема й окультними, я став знаходити все більше й більше підтверджень своїм баченням. Зокрема й того, що за словом "звірина" схована імперська влада, за словом "ріг" — власне владна вертикаль етносу, а "море" означає людність імперії. Підставивши в метафору Івана Богослова ці слова, я прочитав: "І я бачив владу, що виходила з людності великої імперії; вона складалася з десяти етнічних влад і мала сім співправителів — противників християнської віри". Відтак я пішов далі у дешифруванні пророцтва. У стиху третьому цієї ж — тринадцятої глави сказано: "А одна з її голів була ніби забита на смерть, але рана смертельна її вздоровилась. І вся земля дивувалася, слідкуючи за звіриною!" Тобто на одного із семи співправителів нової влади було скоєно замах, але він одужав. В окультизмі слово "земля" означає людність, бо існує ще одна — небесна людність. Отож, земні люди дивувалися, спостерігаючи за діями нової влади. "І їй ("звірині") дано уста, що говорили зухвале та богозневажене. І їй дано владу діяти сорок два місяці. І відкрила вона свої уста на зневагу проти Бога, щоб богозневажити Ім’я Його й оселю його, та тих, хто на небі живе. І їй дано провадити війну зо святими, та їх перемогти. І їй дана влада над кожним племенем і народом, і язиком, і людом". Оскільки "Апокаліпсис" написав апостол Ісуса Христа, то йдеться про християнство. Нова влада повела війну на знищення віри христової й перемогла. І діяла вона сорок два місяці, тобто три з половиною роки.