Попов надлежит арестовывать, как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно (підкреслення Леніна) и повсеместно. И как можно больше.
Церкви надлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады".
Підписали Ленін і Калінін.
У цьому наказі дивує не так безмежна жорстокість, як те, що його було підписано першого травня 1919 року, а, отже, рішення приймалося в розпал вальпургієвого шабашу. На жертовник поклали все православ’я. Відтоді вальпургієве свято стало державним у найбільшій імперії світу і обов’язковим для виконання упродовж усіх сімдесяти трьох років і семи місяців. Проходило воно під кольором крові. Багатотисячні першотравневі демонстрації потопали в червоних прапорах. Ось чому й сьогодні телестудія задрапована в червоне.
Втім, дата підписання наказу і вальпургієва ніч з тридцятого квітня на перше травня могли бути звичайним співпадінням. Але є в наказі таке, що відкидає будь які сумніви з цього приводу. Це його номер — № 13 666 / 2. Число 13— слово, написане цифрами, воно означає "смерть"; 666— те саме, воно означає "диявол", "сатана", "противник Бога"; 2— передбачалося два сплески смертей від сатани. Що й сталося. Другою хвилею вбивств став режим Сталіна. Ще одне — паралельне пояснення: число 13— розділ в "Об’явленні св. Івана Богослова", який є пророцтвом на російську імперію; 666— закодоване ім’я звірини з цього ж розділу (стих 18); 2— цей — тринадцятий розділ складається з двох підрозділів (так подає Біблія, видана Українським біблійним товариством); ось їхні назви: "Антихрист і його пророк: Семиголова звірина звела світ" та "Друга звірина помагає зводити світ".
Не викликають жодного сумніву, що революцію в Російській імперії зробили чорні маги, які володіли окультними знаннями.
Документ був узятий зі "спецхрону" й побачив світ у пресі на хвилі гласності. Копію мені надіслав мій читач із Криму. З документом познайомилися тисячі, а може, й мільйони, але вони дивилися й не бачили. Мені ж дано було побачити, а також довідатися про те, що за дев’ять місяців до указу за номером 13 666/2, а саме у серпні 1918 року, вперше був установлений у місті Свіяжськ у Татарстані пам’ятник "першому бунтівникові світу" Іуді Іскаріоту. Його гіпсове зображення привіз Троцький на недавно ще персональному поїзді царя Миколи; другу "голову звірини" супроводжував оркестр і військова частина. Таких пам’ятників було виготовлено п’ять, і встановлено в різних містах Російської федерації. Одночасно повсюди з’являлися й пам’ятники Марксові. Сім голів нової держави проробляли ідею встановлення пам’ятників Каїну й Люциферу. Згодом ідея пам’ятника Люциферу відпала, оскільки він був нематеріальною сутністю, і це руйнувало б ідею матеріальності світу. Сам намір установити такі пам’ятників був призупинений через післяреволюційну розруху. Згодом Троцького назвуть Іудушкой Троцьким, і не через зраду марксизму-ленінізму, а через оті пам’ятники, які він устиг наставити.
"Ти посягнув на святе і будеш за це покараний", — погрожував кадебіст із Темного Сателіта.
Як би там не склалося, але настала пора сну. Вже перейшло за північ, а я боявся вимикати телевізор. Майнула думка запалити свічку, але її не виявилося.
М’яке крісло стало перетворюватися на постіль. Змагала дрімота. І тут я опинився біля межі з астральним світом. Цього разу там була суцільна чорнота. Скоро завважив, що це чиєсь обличчя, але велике-велике. Воно коливалося, його риси й форма мінялися, воно ставало то лицем європейця, то азіата, то негра, то ще якоїсь, невідомої мені, раси. Та попри мінливість, когось нагадувало. Здалося, що і в моїй подобі була часточка того чорного виду. Раптом обличчя перетворилося на пагорб, ні — гору, на яку з усіх боків піднімалися людські постаті. А я немовби перебував дуже високо, в космосі чи що, і спостерігав за паломниками (то були таки паломники); водночас бачив кожне лице, з якого б боку гори не йшла людина, навіть розрізняв вирази на них. Усі вони — чоловічі, жіночі, літніх людей і молодиків — були врочисті; кожен з них відчував себе часточкою чогось дуже великого. Великого не лише у просторі, а і в часі, якщо не сказати — у вічності. На гору йшли люди не тільки тих поколінь, що жили на землі тепер, а й багатьох минулих. Це вгадувалося по їхньому вбранню — на плечах одних поблискували нараменники підданих Вавилонського царя Навуходоносора, бородаті обличчя декого вгадувалися під срібними кольчугами мідоперських воїнів, дехто йшов у мідних латах, на інших були римські туніки. Втім, їхня відмінність у вбранні не впадала в очі, бо було щось таке, що робило їх абсолютно тотожними. Вони виходили з мороку, посеред якого була гора; числа їх не можна було полічити. І тут я збагнув, що всі вони — теперішні й минулі — були часточками великої чорної голови, яка вперше виникла перед моїм внутрішнім зором на межі астральної дійсності. У цьому й була їхня тотожність. Досі погляд мій охоплював передгір’я і схили, де зусібіч рухалися постаті, та раптом його щось перемкнуло на вершину. Там виявилася споруда, схожа на зіккурат — капище язичників, на останньому ступені якого стояло крісло, ні — трон. Зіккурат було муровано з червоної випаленої цегли на асфальтовому чамурі — такий матеріал використовували колись у Месопотамії. Трон був зі слонової кістки, сидіння ж — з пурпурової тканини. Та коли погляд мій перемкнувся на самий тільки трон, то я з жахом завважив, що його скріплено з людських кісток. Кісток людей-велетнів, яких, судячи з кольору кісток, забито було відносно недавно — десь століття тому. Трон також призначався для велетня. Там не було неба, а тільки простір, у якому дув холодний вітер. Що вище до капища, то зимніше ставало, престол почав укриватися інеєм. Тим часом багато паломників уже наблизилося до верховини. Вони бачили трон, довкола якого плавали пасемця крижаного туману, і очікували, що ось-ось на нього хтось сяде. І тут я "почув" слова того, хто колись сидів у тому кріслі з людських кісток і який мусив би сісти тепер:
Я хочу спорудити собі трон
На великій холодній горі,
Оточений людським страхом,