А ще ж були ті, які зустрічали й супроводжували мене біля гаража, на дачі, в інституті, де я з недавна працював за контрактом. Отож, узявши найменше число конвоїрів (а їх було у двічі, а то й у тричі більше), двоє з яких були конвоїрами-провокаторами з собаками, я прикинув річні затрати в людино днях на мою особу — просто помножив чотири на триста шістдесят п’ять і отримав 1460 людино днів або 48,6 людино місяців. Якщо взяти середньомісячну заробітну плату 2000 грн., то в сумі це складає 97300 грн. Але ж за мною ведеться нагляд-провокація (йдеться про те, щоб я їх обов’язково бачив) уже понад десять років. Отже, за цей час було витрачено 973000 грн. І це не рахуючи витрат на відрядження оперативників, котрі супроводжують мене в поїздках, провокаторів біля мого гаража, на дачі, в інституті — їх там цілі осередки — переважно старі люди — пенсіонери. Побачивши цю суму, я пішов далі у своїх підрахунках… Сусід Навоньченко — власник ротвейлера якось сказав, що на утримання собаки витрачає шістсот гривень на місяць. В голові моїй тоді майнуло: більшість пенсіонерів отримують пенсії тільки трохи більше за тисячу. Цей, молодий ще чоловік, на роботу не ходить, мешкає один, оплачує двокімнатну квартиру. Те ж саме можна сказати і про його сусіда з правого боку Ворону, який також мешкає один у двокімнатній квартирі з собакою, на роботу не ходить. Я вже не беру до уваги слизького чоловічка з другого поверху, якогось Ізюмського, та двох алкашів з четвертого. На цих — останніх, мабуть, кошти, не витрачають, а обходяться обіцянками зробити щось для дітей. Витрати на одну тільки людину в одній тільки області я екстраполював на двадцять шість регіонів і отримав 2 230 666 грн. на рік. Якщо ж таке павутиння провокаторів як у нас тут, діє у всіх регіонах уже десять років, то витрати бюджету складуть 22 306 660 грн. Це якщо переслідують тільки по одній людині в області. Після цього числа я знову занурився в метафору: перед внутрішнім зором у мене виникла комора з лантухами, наповненими не збіжжям, а золотими монетами. Я побачив великих пацюків, які прогризають мішки і з яких висипаються на підлогу монети; біля кожного лантуха вже лежала чимала купка кружалець з блискучого металу. Раптом у коморі повіяло протягом і монети зникли. Їх ніби здмухнуло вітром, як "полову із току жнив". Не стало й пацюків, та ось зі щілин налізли інші щури й заходилися діловито прогризати латки на мішках, невідомо ким перед тим накладені. По тому я "побачив" десь нагорі Прем’єра, який журився вголос: "І де я візьму стільки грошей, щоб нагодувати пенсіонерів?" Бідолашний прем’єр!
Колись кадебісти, які мене допитували, показали великий стос документів, мовляв "ось бачиш, скільки у нас на тебе є!" Коли ж я проглянув ту купу паперу, то виявив, що всі вони — екземпляри відозви, що її надрукували Самарський і Кільченський з метою розіслати у владні інстанції. Із владних інстанцій "Лист" рикошетом летів у КДБ. Жодного доносу поміж них я не знайшов.
Тоді ще не було мобільних телефонів і оперативні доноси надходили на папері. Якби й тепер не було мобілок, то матеріал на мене склав би по мінімуму: чотири помножити на триста шістдесят п’ять і помножити на десять буде 14600 сторінок донесень — пустопорожніх ідіотських текстів. Зокрема:
"… отримавши сигнал, що об’єкт виходить із квартири, я поспішив покинути своє помешкання. На привітання він не відповів, натомість уважно подивився на мою шию і сказав: "Ти чого, Ліннику, без нашийника вийшов? Жити набридло?" Я подумав, що він має на увазі краватку, але про всяк випадок поцікавився, про що це він. Об’єкт відказав: "Гицелі зараз по дворах нишпорять…" Що таке "гицелі" я не знаю";
"… об’єкт підійшов до мене в фойє інституту і сказав: "У нас є спільний знайомий", — він назвав Ваше прізвище, ім’я й по-батькові. Я сказав: "можливо". "Перекажіть йому вітання і що я про нього також пам’ятаю…";
"Мене сповістили телефонічно, що об’єкт зачиняє двері. Я накинула на плечі кофту і поспішила в коридор. Він уже спускався вниз, щось тримав у руці. То був фотоапарат. Навів на мене, я й не отямилася, як блиснув спалах. "Для преси", — кинув об’єкт, проходячи повз мене. Що це за панібратство? Мені вісімдесят шість років! Попередьте його";
"… об’єкт почав фотографувати. Зробив знімок, але з віддалі. Я змушений тепер виходити у куртці з капюшоном. Нехай спробує ще раз, падло…";
"… я уже вдруге за цей тиждень стояла біля входу в гаражний кооператив. Об’єкт спершу проминув мене, та раптом повернувся і сказав: "Хоч раз прислав путню жінку. А то якісь старшокласниці, бомжихи, старе луб’я — ні на кого й око покласти…";
"… об’єкт, мабуть, упізнав мене, бо демонстративно плюнув у мій бік…"
Десь місяць після зборів я не знав, куди себе подіти. Вряди-годи подзвонював хтось із друзів, часом у трубці чувся голос спілчанської секретарки, яка запрошувала на секцію прози або ж повідомляла про смерть когось із письменників. Поступово я втягувався у роботу над романом про козацтво, який пролежав у шухляді відтоді, як я став очолювати Спілку. Тим часом минуло п’ять місяців і кінчалася вже третя декада квітня. В якийсь із останніх квітневих днів мені потелефонував прозаїк Бабій — один з моїх симпатиків на звітно-виборних зборах — і сказав буквально таке:
— Вітаю, старий!
— З чим? — поцікавився я.
— Ціба здох.
— Коли людина відходить у потойбічний світ, то кажуть: "помер", — зауважив я не дуже впевнено.
На тому кінці помовчали. На мить я уявив худорляве обличчя з козацькими вусами і виразом іронії на ньому, яка ніколи не зникала. Колега сказав:
— Справді, якщо йдеться про людину…
— Так а він, хто по-твоєму?
— А то ти не знаєш… Вампір. Людського в ньому була тільки тілесна оболонка. Отож якщо він тобі був дорогий, то можеш помолитися за його душу… Е-е, тільки не Богові, а сатані. Помолитися за члена правління письменницької організації, який за чверть століття ніде не надрукував жодного допису…
— Слухай, та грець із ним, із тим Цібою. Попелом голову посипати я не стану, і рвати на собі волосся з горя також не. буду.
— Я турбую не тільки з цієї нагоди, — сказав Бабій. — Звертаюся, як до людини з технічною освітою, бо тільки технар зугарний розгледіти зв’язок між причиною і наслідком.