Попереду трибуни, до якої я підійшов, сиділи семеро письменників і дивилися на мене очима, в яких не можна було вгадати ні настрою, ні думки. "Очі сусідів з мого поверху", — майнуло в голові. І знову видиво заполонило простір. Біля ніг сімох з’явився величезний чорний собака-ротвейлер; він лежав так, що ноги кожного з них торкалися його тулуба, але собака раптом зник. "Та це ж одна істота о семи головах", — подумалося мені. Формуючи антологію прози, я не знав, що коїться довкола. Виявляється, ці семеро знавісніло працювали над тим, щоб усунути мене від керівництва Спілкою. Не було таких наклепів, якими б вони мене не обкидали. А сьогодні сім їхніх пар очей мали збивати мене з пантелику під час доповіді. Це була своєрідна президія, яка сиділа спиною до зали; сім їхніх пар очей, асоціювалися з семи дотами, з яких мене обстрілювали. За ними — ряди крісел заповнених людьми аж до стіни з протилежного боку. Лише одне місце, у першому ряді, за спинами "президії", було порожнім.
Щойно я промовив кілька вступних фраз, як у прочинені двері увійшла Бамбула. На лицях декого з сімох зайнялися посмішки. Я ж затнувся на мить, очікуючи, поки вона всядеться. Її постать укривала важка шаль, яку можна було б назвати й ковдрою, якби не яскраво червоний колір. На дебелих крижах і спині вилискував чи-то драп, чи оксамит — якась щільна тканина. "Бадьора, вигуляна", — згадалися слова мами Голембіовської про гостю, що їх колись відвідала. І тут мені вперше спало на думку, що це може бути одна і та ж особа. Як і у випадку з відвідувачкою Замули… І чи не та це Фросина, про яку оповідали жінки з сиротинцю? Я ще не знав, до яких наслідків може призвести хід моєї думки, але раптом відчув, як почали холонути ноги.
— … Отож я щойно назвав тих, хто пішов від нас, а тепер скажу про тих, хто поповнив наш колектив…
— Навіщо? Ми їх і так знаємо, — озвалась якась із семи голів навпроти.
— Нехай каже, — заперечив низький голос Бамбули у нього за спиною.
Після кількох реплік, кинутих з "президії", я збагнув, що в такому режимі мою доповідь просто зіжмакають, і отже, почав читати з надрукованого тексту, який заздалегідь поклав перед собою. Тим часом від вигуків і реплік з "президії" розвіялася атмосфера духовності, яка в такі моменти завжди панувала в колективі. Тепер зібрання нагадувало політичний клуб. Як і в політичному середовищі, я пропускав повз вуха некоректні, часом агресивні зауваження, і тільки вряди-годи підводив очі на залу. Найбільше навісніла Бамбула — кидала якісь репліки, починала голосно кашляти, саме у ту мить, коли йшлося про мої здобутки у виданні книг письменників. Весь час я відчував на собі потужний струмінь ненависті; джерело того потоку — йшло від чорнявки. Хоч за її спиною й не було Бутка, але я знав достеменно: він десь поряд. У мене не виникало жодного сумніву: за те, якій бути організації письменників у найближчому майбутньому, зійшлися у двобої дві сили — воїнство Архистратига Михаїла і окультні маги Темного Сателіта. Не люди, а невидимі сутності. Боротьба йшла за спільноту однодумців, які упродовж кількох десятиліть сіяли добро в людські душі. Щораз, коли підхоплювалася Бамбула, мені здавалося, що то вимахував своїм знаменом князь світу цього.
Доповідь була розрахована щонайбільше на сорок хвилин. Годинник на стіні показував, що вже минуло двадцять, а я не прочитав і половини матеріалу. "Вилучу якийсь із блоків, наприклад, про роботу з молодими", — міркував. Якось я завважив у собі здатність перебувати одночасно у двох вимірах — думати паралельно про дві різні теми. І зараз — робив доповідь і водночас аналізував ситуацію. Склалося так, що три чверті письменників мене беззастережно підтримували. Одна ж чверть була з тих, хто не отримав за період останньої моєї каденції чогось, що планував отримати, наприклад, видати книжку. Так траплялося завжди. Не вона — чверть сформувала "президію", зробила це інша — зовнішня сила. Та потуга, яка впровадила у письменницький колектив Бамбулу і яка сподівалася перетягти на свій бік когось із моїх симпатиків; сила, яка вселила спілчанський колектив у споруду під номером вісімнадцять.
Посередині сімки сидів рудий, весь у ластовинні прозаїк, автор двох книжок. Він уже був пенсійного віку і на хліб заробляв філологією. Його знали як комунікабельну, товариську людину. Одесную розташувався його університетський товариш Дрижченко — вгодований чолов’яга, який християнство вважає "гебрейською" вірою. Він також наближався до пенсійного віку, а його поетичний доробок склали три тоненькі поетичні збірки. Так міркуючи, я водночас називав авторів і їхні книги, які побачили світ в останні три роки.
— Не густо, не густо… — зауважив голосно один із "президії", старий уже чоловік.
— Цібо, коли ти видав останню книжку? — почулося з зали. — Можеш не згадувати… Двадцять п’ять років тому. І жодної публікації в журналі чи хоча б у газеті. Отож припни язика.
Це була перша реакція одного з моїх симпатиків на безцеремонність "президії". Рейвах, який по тому здійнявся, не можна було назвати базаром; це було щось інше… Мені здалося, що сімох людей укутав рудий туман чи серпанок, який то густішав, то рідшав в залежності від того, хто які слова кидав у залу. Позаду "марева" час від часу, здавалося, спалахувало полум’я — це підхоплювалася Бамбула. Усі сім облич стали червоними. За багато років я вперше побачив їх поруч. "Авжеж це одна істота", — знову майнуло в голові. Вони були різної масті, зросту, освіти, але те, що поєднувало — навісніння, одержимість, прагнення чогось, робило їх сіамськими близнюками о семи головах. Тим прагненням було не тільки побачити у кріслі голови Спілки Бамбулу, а щось значно більше і значно гірше. Час від часу перед моїм внутрішнім зором виникав великий ротвейлер, який вже не лежав, а стояв біля їхніх ніг і дивився на мене жовтими у чорну цяточку очима, такими самими, як і в Бамбули. Якщо лиця сімох були червоні, то широке обличчя новобранки стало пурпуровим, як і її накидка. "І побачив я жінку, що сиділа на червоній звірині, переповненій іменами богозневаженими, яка мала сім голів… А жінка була одягнена в порфіру й кармазин… У руці своїй вона мала золоту чашу, повну гидоти та нечистоти розпусти її..." — линув у пам’яті текст із Апокаліпсису. Із "чаші" Бамбули хлюпало брутальністю, безсоромним наклепом на все правління і на мене зокрема. Ніби й не вона ще місяць тому затягувала мені "многая літа". За два з половиною десятиліття відколи я в цьому колективі, нічого, навіть віддалено схожого не пам’ятаю. Бували інтриги й заздрість, траплялася й підлість, але геть розгнузданого норову ніколи не проявлялося в жодному з письменників.