— Чоловічий голос промовляв халдейські слова.
Я сказав, що знаю і що це не отруєння. Він подивився запитально, але я промовчав. Подумки завважив, що вже в приміщенні не вчувалося запаху глинища.
І тут бліде лице жінки, яка лежала нерухомо, ледь-ледь зарожевіло, а по хвилі взялося життям. Вона розплющила повіки й подивилася карими очима. Тоді сіла і окинула поглядом палату з двадцять одним безпам’ятьком і гурт людей довкола себе. На тлустому обличчі не вгадувалося й натяку на якусь думку чи емоцію. Схоже, потужності мого звіра вистачило, щоб відправити у край без вороття не тільки сина (чи доньку) Мардука, а й темну — душу Бамбух.
— Так що ж робити? — озвалася управителька. — Може, швидку викликати?
— Почекаймо, — мовив Лікар. — Я не переконаний, що це отруєння. По-перше не пішла піна, а по-друге, ми також їли й пили те ж саме, що й вона. — Він окинув поглядом кожного, запитав: — Як ви почуваєтесь?
Не озвався ніхто.
Над Бамбулою схилився редактор, запитав:
— Як вас звати?
— Не знаю, — відказала жінка.
— Хто ви? — знову поцікавився журналіст.
— Не знаю, — була відповідь.
Тим часом управителька нервувала.
— Ну, треба ж щось робити, — сказала; в її голосі бриніли панічні нотки.
— Для початку її треба посадити на стілець, — сказав Курис.
А я подумав: "На тілець біля двадцять другого ліжка. Тепер безпам’ятьків буде стільки ж, скільки літер у халдейському алфавіті. Треба поцікавитися, яка назва останньої літери і яке число їй відповідає".
Історик усе збагнув. Крім одного — куди поділися два мешканці з плоті жінки, котра сиділа на підлозі — чи справді вони вирушили кожен у свій край, а чи знайшли "домівку" у комусь, хто перебував у палаті — членів комісії чи безпам’ятьків.
Озвалася матінка Параскева:
— Слід потелефонувати колишньому кураторові. Ця жінка, схоже, не спроможна виконувати свої обов’язки.
Управителька ніби тільки й чекали на цю пораду. Вона вихопила з кишені халата телефон і увімкнула його на гучність.
— Що сталося, — почувся чоловічий голос по кількох гудках.
Молодиця точно описала словами ситуацію, що склалася. У відповідь чоловічий голос попрохав дати телефон редакторові.
— Схоже, маємо ще одного "непомнящого", — повідомив журналіст. — Потрібен новий куратор.
Чоловік на тому кінці сказав, що так одразу не може вирішити, як нам бути, і пообіцяв подзвонити згодом. Тим часом Бамбула підвелася на повен зріст; це знову була могутня баба, але тільки у плані тіла. З неї кудись подівалася тваринна енергетика. Лікар і Параскева взяли її під руки й повели до останнього — двадцять другого ліжка. Стілець зарипів під вагою тілес, які не вміщалися на сидінні. Відтак Лікар повторив запитання журналіста до Бамбули і отримав ту ж саму відповідь — "Не знаю".
Я гарячково, хоч і крадькома, оглянув усіх безпам’ятьків і членів комісії. Ознак сина Мардука ні на кому не завважив. Мій звір, який зараз ні чим себе не виказував, був надійним індикатором як на темного, так і на прибульця. До того ж я розумів, що для того, щоб когось "очолити", синові Мардука потрібен близький контакт. А такого у Бамбули не було ні з ким.
І тут просигналило у кишені управительки.
— Так, — сказала вона, піднісши телефон до вуха, і вмить перемкнула його на гучність.
— Коли вона вирубилася? — почулося запитання.
Відповів редактор:
— Чверть години тому. З точністю до півхвилини. До речі, вона опритомніла, але тепер це вже інша істота.
— Он воно як. Дива якісь… Чоловіка, котрий прислав її до нас, учора заарештували. З’ясувалося, що за ним великий кримінал тягнеться з минулої влади. Але не це дивно. Чверть години тому він також став "непомнящим". Саме тоді, коли знепритомніла Бамбула. Мені щойно повідомили про це.
— Справді цікаво, — мовив журналіст. — А нам як бути?
— А ніяк. У Києві сказали, що кураторів тепер обиратимуть самі члени комісії з когось із своїх. Штатний розклад залишається той самий, тільки куратор поєднуватиме обов’язки одного з членів комісії. Звісно з надбавкою до зарплати. Ага, ви переконані, що Бамбула стала "непомнящою"?
— Так, — відказав редактор.
— Тоді зніміть з неї мірку на одяг. Ну, там зріст, повноту і те-де, для фабрики військового пошиву. Це перше, і візьміть її на забезпечення по харчуванню. Раптом що — дзвоніть.
РОЗДІЛ 27
Ми висіли з мікроавтобуса неподалік Історичного музею.
— Може, заглянете? — запропонував Курис.
Я сказав, що мушу вже бути на судні.
— Це не займе багато часу, — запевнив історик. — А розмова буде важлива.
У кабінеті гіркувато пахло старим папером. Господар витяг з шухляди кип’ятильник і череп’яний кухоль.
— Гадаю чашки міцного чаю нам не завадить, — сказав і, наповнивши кухоль водою з графина й підключивши кип’ятильник, продовжив: — Як я зрозумів, київський зверхник нашої кураторки був прибульцем, сином Мардука. А в камері став "непомнящим". Отже, якщо він не симулює, то, схоже, що очолив когось із співкамерників. А це означає, що вся інформація по нашій темі зберігається у пам’яті злочинця — адже це в’язень — і будь-коли з неї — інформації можуть скористатися діти Мардука. Виходить так: сума знань і намірів нової влади, спрямована на ліквідацію невидимої зловорожої потуги, стає відкритою для цієї ж таки потуги, а саме дітей Мардука. Питання: який сенс у існуванні нашої комісії?
Те, що сказав історик, я збагнув ще тоді, коли почув по телефону слова чоловіка з адміністрації про арешт зверхника в Києві.
— Ви особисто знаєте колишнього вашого куратора? — спитав я.
— Нашого, — поправив Курис. — Нашого з вами. Знаю.
— Потелефонуйте йому.
Господар пошукав у "контактах" потрібний номер.
— Алло, Іване Павловичу? Це Курис. Я — щодо тієї вашої інформації про заарештованого посадовця в Києві. Ось наш колега хоче вам дещо сказати. — Історик подав мені мобільний телефон.
— Доброго дня, — привітався я. — Скільки всього в’язнів сидять у камері, де перебуває той, хто став безпам’ятьком?
— З ним самим вісім, — відказали на тому боці. — А яке це має значення?
— Має… Прохав би вас зв’язатися з Києвом і застерегти, щоб жодного з тих, хто перебуває в камері, не переводили десь-інде. Жодного. А в камеру вселили довірену людину, яка буде відстежувати, хто з в’язнів заговорить незрозумілою мовою, або ж вживатиме слова, які тепер не вживаються.