Десь за сотню кроків від берега, де кам’яна доріжка перетиналася з такою ж стежкою, від одного з п’ятизіркових готелей вийшла пара — повненька невисока жінка у шовковому халаті з барвистими китайськими драконами на ньому і худий чоловік у білій, до п’ят, накидці, які носять бедуїни. Жінка йшла, не поспішаючи, бо чоловік за нею не крокував, а дріботів по кам’яних плитках; так ходять хворі на інсульт. Незабаром ми з Маріцою їх наздогнали; вже за десять кроків від них я відчув дискомфорт, який буває, коли не поспиш ніч, а по хвилі на ту пару, що йшла попереду, вже дивився не я, а звір у мені. І дивно, чоловіка мій звір не помічав, як ніби то була тінь, а не матеріальна істота. Проте жінку він бачив усю? Навіть те, що ховалося під халатом. То було вигуляне тіло ласої до любощів самиці з тонкою талією і великими стегнами, у пляжному одязі. Власне, звір мій упізнав аналог Алісії Бамбули, з тією різницею, що Бамбула не має талії. Скоро ми їх обігнали, і саме у цю мить я опинився немовби в полі якихось частот, що їх випромінював невідомий вібратор. Хоч як кортіло озирнутися, але я, взявши за карк свого звіра, змусив себе не виказувати цікавості. У мене виникло враження, що мене хтось "продзвонює" невідомими хвилями. І ще я був переконаний: озирнись я на жінку, неодмінно наткнувся б на погляд жовтих у чорну цяточку очей. Хоч від пляжниці і сходили пахощі дорогих парфумів, але водночас війнуло й призабутим запахом копанки. З тим у мене увійшло все те, що я старанно намагався забути, і що уже кілька тижнів перебувало поза мною, але я інтуїтивно відчував, що воно десь зовсім близько. Це були спогади й емоції, пов’язані з нещастями, які сталися зі мною й моїми друзями упродовж останніх дванадцяти років. У момент, коли я, проходячи повз жінку, торкнувся ліктем її халата, в пам’яті майнуло фото хлопчика, схожого на мене в дитинстві, і одразу ж у свідомості спалахнула паніка, ніби жінка повз яку я щойно пройшов, могла зчитати мою думку про те, що я маю сина…
Відтоді, коли ми зустрілися з Маріцою, я весь час очікував, що вона ось-ось звіриться, хто батько її дитини. Але вона про це навіть не згадувала, ніби від мене могла зійти небезпека для нього. Зараз я з вдячністю подумав про Маріцу, адже, якщо темна щось і зчитає з моєї пам’яті, то там не буде чіткої інформації про те, що у мене є син. Я ж-бо не мав остаточної певності.
Пляж був заповнений десь на дві третини і ми пішли берегом, шукаючи місце ближче до води. Тим часом мене ні на мить не полишала думка про пару, яку ми перегнали, і я крадькома кидав погляди назад. Вони вибрали місце біля самого прибою і поскидали одяг. І тут я побачив, що жінка була тією пампушкою, яка витанцьовувала в бенкетному залі на судні, а чоловік — той з єгиптян, з якого я вигнав сина Мардука. Тепер його тіло вже стало звичайною людською оболонкою — темно-руді мощі кольору мумії. Такий самий колір мала примара, яка привиділася мені на письменницьких зборах, тільки ЦЯ була удвічі менше і без рогу. Раптом я почув голос Маріци:
— Що ти шукаєш? Ось же гарна місцина, біля самої води.
— Шукаю місце, яке нагадувало б мені Коктебель, де я тебе вперше сфотографував.
— А я думала, що ти вже про все те забув, — сказала Маріца.
У голові майнуло, що такі ситуації не забуваються. Але зараз єдиним моїм наміром було покласти наші килимки якомога далі від темних. Якщо раптом "пампушка" упізнає в мені одного з чотирьох запрошених, що сиділи на їхньому бенкеті, то виникне небезпека. Адже я відправив у край без вороття сина Мардука, котрий мешкав у оболонці "мумії". Небезпека для Маріци і нашого сина, а не для мене, бо я їй, "пампушці", був не по зубах. З цими думками у мені знову повстав звір, як ніби десь поряд з’явився темний. Але він повстав тільки на мить.
Тим часом ми поскидали одяг і лягли на килимки. Я сказав:
— Щось ти, сонечко, зовсім не засмагла. Тоді, у Коктебелі, на тобі ніби був шар чорного шоколаду.
Вона посміхнулась і поклала мені на груди руку.
— За кілька днів я буду така ж. Тоді мене й сфотографуєш. А що то за місце, куди повів Риту Макар?
— Це місце, де, за грецькою міфологією, вийшла з піни морської богиня кохання і вроди Афродіта. Гадаю, нам також треба там побувати.
— Бач, про богиню Афродіту я знала, а що саме тут вона вийшла з моря, навіть не чула.
Хоч про які приємні речі ми балакали, але думка про "пампушку" й "мумію", які лежать у кількох десятках кроків від нас, мене не полишала. Я картав себе подумки, що не вибрав іншого міста для відпочинку, адже мені було відомо, що саме тут, у Пафосі, висадився "десант" темних. Я міркував тоді так: у Пафосі вони — транзитом, і навряд чи довго затримаються.
Раптом спитав:
— Маріцо, твій опівнічний дзвінок тоді був справді продиктований бажанням поділитися радістю з приводу виходу у світ збірки віршів? Чи, може, якісь інші мотиви, ну, наприклад, через те, що до книжки увійшли поезії, написані в Коктебелі?
Вона якийсь час лежала, не озиваючись. Я вже подумав, що у гомоні пляжу й тигипканні чайок вона не розчула моїх слів, та ось почув:
— Тоді знімала трубку і набирала твій номер, ніби й не я, а хтось інший. Але спочатку на мене накотилася хвиля споминів, немовби ми лежимо у твоєму ліжку в Коктебелі під синім марселіном, а в кімнаті пахне вином. Сумнів, чи правильно я зробила, виник тільки по тому, як у трубці почувся твій заспаний голос. Я й зараз не второпаю, що мною рухало. То була якась містика.
— Містика, сонечко, це неусвідомлена реальність. Ну, довкола нас існують події і об’єкти, котрі нам не дано побачити чи почути, але які впливають на нашу свідомість, нашу поведінку і, зрештою, на долю. Те, що ми зараз лежимо неподалік від центру вселенського кохання і вроди, також містика. Принаймні для мене… — Я вже збирався оповісти Маріці про всі переслідування, провокації й поневіряння, та раптом майнуло в голові, що думки, а надто оповіді про погане мають властивість притягувати аналогічне. — Натомість сказав: — Тоді, у ніч з тридцятого квітня на перше травня біля тебе стояла Вальпургія; вона ж і взяла твоєю рукою трубку.
— Це теж богиня?