— Що це за маскарад? — озвалася по миті.
— Ти про що, сонечко, про форму? Ну, служу ж на судні…
Тим часом до безпеки, в якій я себе відчув, додалися душевний спокій і святковість зустрічі, те, чого мені бракувало довгих десять років. Мабуть, усе це в купі можна назвати щастям.
— Куди ти мене ведеш? — поцікавилася Маріца.
— Он, бачиш, чорна машина. На ній нас відвезуть на місце.
То була Костина ідея — відвезти й привезти мене на судно. І він доручив це зробити своєму двоюрідному братові Геннадію. Я, хоч і відчувався незручно від такої опіки, але все ж прийняв її. Всю дорогу, доки ми їхали до морвокзалу, Маріца не озвалася жодним словом; сиділа, притиснувшись до мене плечем, і, здавалося, спала.
Першим, кого я зустрів, піднявшись на палубу, був Ксилантій. На його лиці вгадувався подив. Він, вибачившись перед Маріцою, відкликав мене вбік і спитав пошепки:
— Шеф е, це твоя баба?
— Так.
— Ніщак бабець, — прокоментував з виглядом експерта.
Я кивнув на знак згоди, повідомив:
— Збираюся ж накрити поляну.
— Мудрі слова твої, — схвалив Ксилантій.
— Так? Я б хотів бачити на столі оселедець з цибулею, политий оцтом і олією, та огірки.
— Ага… — Ксилантій кинув оком на годинник. — Зараз мотну на Привоз і привезу пахучої олії. Все інше можна купити в буфеті. А оливки тут — ти сам бачив — завбільшки як слива!
— Гаразд, Ксило. — Раптом я поцікавився: — А де Костя?
— У батьків. Я йому повідомлю про те, що тут планується.
Маріца за столом прасувала свій одяг, а я сидів на дивані з ноутбуком на колінах. Раптом озвався мій синій телефон.
— До тебе можна? — почувся Костин голос.
— Авжеж.
За кілька хвилин постукало у двері і зайшов він сам. На ньому був білий одяг, а в руках тримав Лікарську валізку. Коли, після того, як я представив їх одне одному, Маріца знову взялася за праску, на обличчі Кості промайнула схвальна посмішка. Він роззирнувся по каюті і, завваживши пакунки з продуктами, які скрізь лежали, сказав:
— Те, що ти надумав, краще зробити в моїй каюті — вона більша. Пішли допоможеш розкласти стіл.
Коли ми вийшли, він зауважив.
— Нормальна.
— Про що ти?
— Жінка нормальна.
Каюта Лікаря справді була велика. А стіл, коли ми його розклали, виявився удвічі більшим ніж у мене.
— Семеро помістилися б і за моїм столом, — озвався я.
— Не виключено, що прийде Степан. Хоча він твердо не пообіцяв.
Але Степан не прийшов. Невдовзі потелефонував Кості, що не зможе.
… Стіл був сервірований так само, як тоді в каюті Ксилантія й Бакса, коли я вперше прийшов на судно. Власне, головним персонажем у доборі страв і розставлені їх на обрусі був Ксилантій. Крім розмаїття закусок і запаху оселедця з олією, тут панував дух приязні і спокою. Проте Маріца, завжди розкута у спілкуванні зі мною, виявилася украй стриманою. Вона шепнула мені, щоб я не казав, про її поетичну приналежність. І коли Лікар зажадав, аби я представив її, я сказав:
— Це Маріца, вона філолог з Молдавії. А це Рита… — я показав на кожного, називаючи ім’я.
Тим часом Ксилантій наповнював чарочки малиновим лікером.
— Ну, то й вип’ємо за знайомство і за те, щоб Маріца стала нашим товаришем, — сказав Костя, піднявши келих.
Я завважив, що скромність Маріци сподобалася Риті, і скоро вони вийшли на палубу погомоніти.
За кількістю страв застілля можна було б назвати святковим, а за спокійними, доброзичливими діалогами це була звичайна вечеря.
Наступного дня, по сніданку, ми з Костею стояли неподалік від трапа; він рахував нових туристів, я ж пильно оглядав кожного, чи не виявлю темного. Коли на судно зайшов останній із черги, Лікар сказав:
— Чотириста двадцять два. — По хвилі спитав: — Скільки темних?
— Жодного, — відказав я. — Схоже, найбільш публічні з них уже зробили ноги з України, а ті, які чинили злочини у затінку, принишкли. Чи надовго? Утікали пачками, принаймні на цьому судні. А є ж інші рейси, порти й вокзали.
Раптом Лікар запитав:
— Послухай, ти казав, що збираєшся побратися з Маріцою?
— Ну.
— А це означає, що тебе потягне на осіле життя?
— Авжеж. Але доки триває робота над романом і доки не побачу його тираж, я буду на судні.
— Так а потім?
— А потім, як Бог дасть.
— Прикинь, яка у нас зібралася тепла компанія на цьому плавучому острові, власне, це місто на воді, хоч порівняно й невелике. Он Макара вже оформили охоронцем.
— Так у нього ж дружина тут працює.
— З часом і Степана перетягнемо. Наш механік судна вже пенсіонер зі стажем.
— Я бачив. Років на сімдесят виглядає.
— От-от. Він уже звертався до капітана, щоб знайшли йому заміну. А Степан — судномеханік з вищою освітою, працює начальником цеху ремонту суднових двигунів… Ти зрозумій, — значення не має, де ти живеш: у столиці, невеликому містечку чи на судні. Все одно довкола тебе буде оточення людей, близьких тобі за духом, переконанням чи ще хто зна за чим. І ти з цього оточення виходитимеш тільки вряди-годи. Я до того, що ти вже вписався у нашу компанію. Якщо ж тобі знадобиться вийти з неї остаточно, то все почнеться з формування нового — подібного оточення, і на це можуть піти роки. А тут, хочеш писати — пиши на здоров’я. Якщо ж знадобиться кудись майнути у літературних справах — та будь ласка. І що важливо — бабло, і не мале. А бабло, як сказано, перемагає зло. Хе-хе.
— Ага, тільки в залежності від того, у чиїх руках воно опиниться, — зауважив я. — Костю, яка різниця компанії судновласників, хто її приведе до банкрутства: якийсь із синів Мардука, котрий очолить капітана, чи ти — один з її власників, той, хто витягує з неї — корпорації частину ресурсу на влаштування на судно своїх знайомих?
— Ти не правий. Лікар і медсестра тут — штатні одиниці. Два матроси — також. Бакса і Ксилантія взяли на місце двох алкашів, яких капітан давно мріяв позбутися. Макара влаштували на вакансію, яка вже рік пустувала. Психолог тут також колись був, і цю штатну одиницю ніхто не скасовував. Так що, колего, ти не правий. До всього, якби я не привів тебе на судно, то ще невідомо, що сталося б у дні, коли тут були єгиптяни. Та й наші ж темні… Ти казав, що поміж тих, які сіли в Одесі, засік кількох приходьків із краю без вороття.