Раптом пролунав дзвінок телефону — Костя увімкнув звук.
— Де вас носить? — почувся голос Ксилантія.
— Ми вже на судні, — відказав Лікар.
— Ну, так хутчіш — сюди. Бо ми тут охлянемо і вмремо, очікуючи на вас.
— Якщо на цьому кораблі й судилося комусь померти, то тільки від ожиріння, — зауважив Костя.
Тим часом я очікував, що Лікар ось-ось нагадає про свою пропозицію. Але він не поспішав. Напевне, думав, що після почутого в кабінеті історика, іншого для мене рішення, як погодитися, просто не може бути. Так само думав і я. Рано чи пізно "братка" з мого міста, який перебрався у край без вороття, замінять на іншого, і все почнеться знову. Не всі статки Новітнього Вавилону розтаскали по общаках — на більшій частині їх лежить рука ордену Мардука. Підкуплять кого завгодно.
— Ти казав, що у вас тут велика бібліотека, — озвався я. — Чи не можна її оглянути?
— Авжеж, тільки сьогодні вже занадто пізно. Давай завтра, — запропонував Лікар, як мені здалося, зраділо. — По хвилі додав: — Ось тут, — він клепнув ногою в підлогу, — єдине місце, де можна уберегтися від поторочі, балачки якої ми чули.
Костя комусь дзвонив, розмовляв англійською мовою, тоді сказав:
— Я домовився: беремо тебе на посаду психолога. Персонал тут близько трьохсот чоловік, а судно, щоб там не казали, — зона ризику, до того ж пасажири, буває, поводяться неадекватно. Але це аргументи для корпорації, з якою я щойно балакав. Про справжню ж причину знаємо тільки я і ти.
— Так а Ксилантій? Він був свідком.
— Ксилантій, хоч і базікає все, що на думку навернеться, але те, що він побачив — речі іншого плану. Тут вмикається досвід табору, де твоє життя напряму пов’язане з твоїм язиком. Про те, свідком чого він був, не знає ні Рита, ні Бакс.
— А скільки я тут матиму?
— Для початку п’ятсот доларів.
— І це, ти вважаєш, путня зарплата? — запитав я, не приховуючи розчарування.
— А чим погано? Ага, я забув сказати, що це за тиждень. До того ж харчування коштом судна.
— Ну, тоді нормально, — сказав я, прикинувши, що зможу допоМагати й Маріці.
Тим часом спало на думку, що, судячи з балачок відвідувачів паралітика, в Молдові про наші з нею взаємини не знають.
Я сказав:
— Рано чи пізно ті, хто відвідуватиме твого шкільного однокашника, поширять інформацію про нас по всій своїй мережі. Ти не подумав, що саме ми можемо привабити на судно дітей Мардука?
— Вони вже давно це зробили, — відказав Лікар. — Колись довідаються й про судно. Але сюди їм зась. Звісно, коли тут будеш ти.
— Я тут не завжди буду. Вони, їхні виконавці, можуть підстерегти мене де завгодно — біля мого будинку, на шляху до поштамту або супермаркету. Всі мої маршрути у них нанесені на мапу міста. І дублі маршрутів — також. Коштів на стеження вони не шкодують з двох причин: по-перше, структура, в якій вгніздився їхній, це підрозділ ненависної їм держави, яку треба знищити у будь-який спосіб. Найпростіше — виснажити її економічно, наприклад: підібрати такого як я і списувати на нього всі витрати на апарат стеження. А тим часом з’являються серійні вбивці, хтось розв’язує поножовщину на міжнаціональному ґрунті, проводяться цілі серії терористичних актів. До появи у нашому місті того рудого покидька, все було тихо. Тепер, коли він склеїв ласти, йому на зміну підшукають іншого… Ага, діти Мардука у своїх балачках не сказали ще одного — їм дуже важливо, щоб я не спілкувався ні з ким. У моєму під’їзді, біля моїх гаража і дачі створені мертві зони. Тепер же, коли я на судні, де різношерста команда і різномовні пасажири, я опинився у тій самій мертвій зоні. Ну, не рахуючи кількох людей. По суті вони досягли того, чого хотіли.
Костя не поспішав з відповіддю. Сказане змусило його замислитись. Нарешті озвався:
— Тут хоч є шанс, що ніяка зараза в нас не ввійде.
— Але ж так вічно не мусить бути. Колись доведеться переходити на осілий спосіб життя. Ти молодий ще; одружишся, дітей заведеш. Мардуківці ж висітимуть над тобою і дітьми твоїми дамокловим мечем.
— Так а що ж діяти?
— Ось до цього я й веду. Ситуація склалася така: або-або.
— Що ти маєш на увазі?
— Або вони — нас, або ми — їх.
— Чи не зібрався ти усіх дітей Мардука відправити у край без вороття? — в голосі мого приятеля вчувалася гірка іронія.
— Звісно, ні. Для цього потрібна армія таких як я. Але дещо ми можемо зробити. Кажу не "я", а "ми". Я дописую роман, над яким працюю уже багато років, а ти створюєш мені умови для творчості. Ось чому я погодився на твою пропозицію. А далі буде видно — надрукуємо його окремою книжкою чи запропонуємо на якийсь із літературних сайтів.
— І що ти цим досягнеш?
— А що я досяг, дешифрувавши і висвітивши число звіра? Показав нечувані злочини мардуківців, яківони коїли спільно з темними світу цього упродовж трьох поколінь. Тепер же я опишу, ні — вже описав, їхню нинішню підпільну, законспіровану діяльність і покажу, що це мерці, які разом з темними правлять бал у земному світі. Я не можу навчити читача ідентифікувати їх, але окремі прикмети дам.
Костя якийсь час мовчав, а тоді озвався:
— Якби ти дав рекомендацію як їх знищувати, то тебе більше людей зрозуміло б.
— Я такої рекомендації ніколи не дам.
— Чому?!
— Як ти гадаєш, — запитав я у відповідь, — чому зараз у світі іде така шалена боротьба за відміну смертної кари? Га?
— Ну, чому?
— А тому, що душі тієї нечисті поповнять лави воїнства змія червоно-вогненного, тих, хто в потойбічному світі виборює право бути творцем програми земного світу. Майбутнє земного людства формується там. Отож мудрі із землян прийшли до висновку: нехай краще ця зловорожа сила відбуває покарання тут, а не псує наше майбутнє, перебуваючи там.
РОЗДІЛ 11
Судно завершувало круїз по Чорному морю, і в кінці дня взяло курс на Одесу; позаду залишилося Поті. Ми з Костею в шезлонгах сиділи серед туристів. Раптом у тихому гомоні почулися "позивні" Костиного телефону. Він, глянувши на дисплей, сказав:
— Мірошник, — і натиснув кнопку звуку.
— Привіт, Максюто, — почувся чоловічий голос. — Ти де?
— А що ти хотів?
— Не міг би завтра заскочити до мене в Лікарню?
— З якого дива?
— Наш пацієнт помер.
— Он як. А ти кличеш мене на поминки?