— А ти таки мудрий, — зауважив Ксилантій, роздивляючись перчини на дні. І тут він звернувся до чоловіка, який стояв біля ілюмінатора: — Баксе, це Шеф, — а потім — до мене: — Шефе, це Бакс.
— Так, — озвався Лікар, — а ми тут зібралися на малину. — По тому він назвав моє ім’я і показавши на Бакса, сказав: — А це Анатолій.
Бакс був у шортах і майці, яка на ньому ледь не рвалася. Такі постаті мають важкоатлети. Завваживши мій погляд на біцепсах Бакса, Костя сказав, що він тренер з вільної боротьби; тренує команду медичного інституту. Попри переконливі біцепси, чоловік мав доброзичливе обличчя і сірі очі, а не червоні, як ввижалося мені тоді, коли мене викрали. Тим часом я завважив, що каюта ні чим не відрізнялася від двомісного готельного номера.
Ми ще не встигли закусити після першої чарки, як "заспівав" телефон Кості.
— Я слухаю, — сказав Лікар, коли ми опинилися в коридорі.
Почувся голос чоловіка з музею. Він сказав, що вже переклав решту слів, і, крім підтвердження скомпонованого мною речення, може повідомити, про що йдеться далі.
— Наприклад, поряд стоять слова халдейською мовою "глиняні дощечки", "письмена" і сучасні — "Інтернет", "сайт", "адміністратор". Із подібних фрагментів я склав кілька смислових конструкцій. Ось вони: білорус каже, що письмена мага він читав російською й білоруською мовами. Адміністратори сайтів — росіяни й білоруси. Тобто писання Мага вже вийшли за межі України. За словами ж молдаванина, їх — писання Мага — в Молдові читають на українських і російських сайтах. Це все, що я можу поки що сказати. Потелефонував через те, що потрібне ім’я Мага і назви творів. Мені самому цікаво.
— Це що, всі слова? Там нібито більше було, — сказав Костя.
— Ні. Тут чимало слів, які я ніяк не складу в речення.
Я потягнувся рукою до телефону.
— Ось мій приятель хоче сказати, — мовив Лікар, передаючи мені мобілку.
— Алло, — озвався я, — а не могли б ви продовжити ті, не складені в речення, слова, як минулого разу.
Чоловік сказав, що може, і почав виразно вимовляти слово за словом. Їх було чимало і я скоро запропонував розірвати телефонний зв’язок, з тим, щоб коли я їх об’єднаю в речення, то потелефоную.
— Коли ти збираєшся складати в речення? — запитав Лікар. — Он стіл ламається від наїдків і спиртного.
Я сказав, що пити більше не буду, але поїм.
— Ти ж не запам’ятаєш такої кількості слів.
… Ксилантій, помітивши, що я шукаю поглядом щось на столі, попрохав товариша:
— Баксе, подай шефові мандро, он — на тумбочці.
Дужань простяг руку і взяв тарілку з хлібом.
— Мандро перекладається як хліб, — пояснив Костя, тамуючи посмішку.
Поки я їв і слухав перемовини застільників, мій мозок працював у автономному режимі. Почуті від історика слова складалися то в один ланцюжок, то в інший. Це можна було б назвати віртуальним кросвордом, якби поняття, якими я оперував, стосувалися тільки земного плану. У моїй свідомості вже пробивалася зневіра і я вирішив відкласти заняття, та раптом у пам’яті, немов на моніторі мобільного телефону, почали з’являтися рядок за рядком. Рука опустила на стіл чарку, з якої я вже ладен був випити. Кинув погляд на Лікаря й показав очима на двері.
У коридорі, куди ми вийшли, Костя набрав на своєму телефоні номер і натиснув на кнопку "звук". Почувши голос історика, передав мобілку мені.
— Склав же ваші слова-переклади у кілька конструкцій, — мовив я. — Не можу назвати їх реченнями… "Маг відправив у край без вороття Ліліт, Панкрата і Мирона. Маговими письменами засіяні чи не всі сатрапії Нового Вавилону".
— Стривайте, — почулося у слухавці, — про який Новий Вавилон ідеться — державу Набопаласара і його сина Навуходоносора? Але ж вона існувала, якщо мені не зраджує пам’ять, у шостому-п’ятому століттях до нової ери. Як це пов’язане з балачками сучасних нам людей?
— Назвемо їх умовно сучасними… Я також спочатку так подумав, а потім збагнув, що йдеться про форму імперії, яка вже дві з половиною тисячі років як не існує. Форму — ну, польову програму того державного устрою. Ви переконані, що переклали, саме "нового", а не "новітнього"?
Якийсь час на тому кінці не відповідали, а потім учений сказав:
— Не переконаний. Халдейські слова я перекладав за французьким словником. А вже з нього на українську мову.
— Он як… Ось що сказав один відомий француз: "...І за тим настануть надзвичайні зміни, зміни царювань, великі землетруси, розмноження Нового Вавилону, зловісний нащадок якого розростеться після першої жертви-покути, і це триватиме лише сімдесят три роки і сім місяців…" Отже, йдеться про "зловісний нащадок" Нового Вавилону. Точніше було б назвати того зловісного нащадка "Новітнім Вавилоном". Адже до захоплення влади Набопаласаром держава називалася "Вавилон". Період правління ж Набопаласара і його сина Навуходоносора — "Новий Вавилон". Це зовсім різні устрої. А те, що виникло в двадцятому столітті на одній шостій суші Землі — зловісний нащадок Нового Вавилону. Сам же Новий Вавилон — голова, що з золота.
— А то що таке? — почулося.
— Ну, про це — при зустрічі. Але далі: "Писання Мага сприяють появі поміж його читачів нових Магів. У деяких сатрапіях з’явилися аналогічні письмена. Вони здебільшого не на папірусі, а в просторі. Більшість Магових писань також у просторі". Напевне, йдеться про інтернет-видання. "Їх можна прочитати всюди. Найбільше ж ними цікавляться в Українській, Білоруській та Молдовській сатрапіях". Як бачите, слово "сатрапія" тут вживається у значенні "республіка". До речі, у Новому Вавилоні було сто шість сатрапій, а у "Новітньому Вавилоні" — СРСР — всього на дві-три більше (тільки це вже області). Ось і все, на що я спромігся. Якщо ви не проти, я озвуся перегодом і ви продиктуєте решту слів.
— А як ви дивитеся на те, щоб нам знову зустрітися? — спитав історик.
— Позитивно. Але тут у нас запланована зустріч з друзями, після якої буде видно. Ми потелефонуємо.
— Гаразд, — сказав учений і відімкнув зв’язок.
— Кого це ти процитував щодо зловісного нащадка Нового Вавилона? — поцікавився Костя.
— Нострадамуса.
— А що таке "перша жертва-покута"?
— Смерть Леніна. Радянський Союз справді проіснував сімдесят три роки і сім місяців — від жовтневого заколоту до дев’ятнадцятого серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. Тут, як ти кажеш, "без понтів". Це — де-факто. А де-юре — "акт про розлучення" був підписаний через сімдесят три роки і десять з половиною місяців у Біловезькій Пущі президентами України, Росії й Білорусії. І це сталося п’ятого грудня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого — того, останнього, року існування імперії антихриста.