— Мабуть, тут і свині є? — поцікавився Мак-Наббс.
— Так, майоре, сімдесят дев'ять тисяч шістсот двадцять п'ять свиней.
— А скільки тут баранів, Паганелю? [264]
-— Сім мільйонів сто п'ятдесят тисяч дев'ятсот сорок три, Мак-Наббсе!
— Поміж них і той, що ми його оце їмо?
— Ні, його я не рахував, бо три чверті тушки ми вже з'їли.
— Браво, пане Паганелю! — вигукнула, щиро сміючись, леді Гелена. — Треба визнати, що ви чудово знаєтесь на географії, і скільки б не силкувався мій кузен Мак-Наббс, йому не вдасться загнати вас на слизьке.
— Але ж то мій фах, пані, знати це все і, коли треба, повідомляти вам. Тому можете йняти мені віри: в цій незвичайній країні на нас чекає чимало див.
— Проте досі... — почав був Мак-Наббс, котрий мав собі за втіху піддрочувати географа.
— Та зачекайте-бо, майоре, який же ви нетерплячий! — вигукнув Паганель. — Ледве ступили через кордон і вже незадоволені. Я вам кажу, я вам повторюю, я запевняю вас: ця країна найцікавіша в світі. її створення, її природа, її підсоння, її прийдешнє зникнення дивували, дивують й дивуватимуть учених усього світу. Уявіть собі, мої друзі, суходіл, що, формуючись, підносився із хвиль не вершечком, а вінцями, немов велетенська обручка; суходіл, в глибині якого сховано, можливо, море, що напівзійшло вже випарами; суходіл, де річки з кожним роком дедалі всихають; де немає вологості ані в повітрі, ані в грунті; де щороку дерева скидають не листя, а кору; де листя повертається до сонця не своєю поверхнею, а пружком і не відкидає тіні; де ліси здебільша неспалимі; де будівельний камінь тане від дощу; де в лісах дерева низькі, а трава височезна; де живуть чудернацькі тварини; де чотириногі мають дзьоби, як-от єхидна й качконіс, що змусило природників вигадати особливий клас птахотварин; де кенгуру скаче на лапах різної довжини; де в баранів свинячі рила; де лисиці пурхають з дерева н* дерево; де плавають чорні лебеді, а пацюки в'ють гнізда; де птахи вражають розмаїтістю голосів і нахилів: один видзвонює, немов дзиґарі на дзвіниці, інший ляскає, наче візник батогом, ще інший наслідує гострильника, а той — цокає, як годинник, що відбиває секунди; є такий птах, що сміється вранці, коли сходить сонце, а інший плаче ввечері, коли сонце заходить. О! Най-химерніша, найдивніша у світі країна! Парадоксальна земля, що перекидає шкереберть всі закони природи! Справедливі слова вченого-ботаніка Грімара: "Ось вона, ця Австралія, своєрідна пародія на світові закони або скорше виклик, кинутий в обличчя всесвітові!" [265]
Ця палка й нестримна тирада, здавалось, не матиме краю. Красномовний секретар Географічного товариства не міг уже опанувати себе. Він говорив, наче летів навскач, одним духом, безупинно жестикулюючи й вимахуючи виделкою — серйозна небезпека для сусідів за столом! Та врешті грім оплесків заглушив його голос, і він замовк.
Само собою, по цій промові нікому не спало на думку далі розпитувати географа. Тільки майор запитав спокійно, як завжди:
— І це все, Паганелю?
— Та ні, анітрохи! — вигукнув з новим завзяттям учений.
— Як? В Австралії є щось іще чудніше? —г запитала здивована й зацікавлена Гелена.
— Так, пані, — її підсоння. Своїми особливостями воно переважає геть усі дивовижі, про які я перше вам розказував.
— А саме? — залунало з усіх боків.
— Я не казатиму про цілюще повітря, багате на кисень і майже позбавлене азоту; також і про те, що тут немає вологих вітрів, бо мусони дмуть рівнобіжно берега, і що чимало недуг — тиф, кір та різні хронічні захворювання — тут невідомі.
— То це аж ніяк не дрібна перевага, — сказав Гленарван.
— Безперечно, але я мав на увазі інше. Тутешнє підсоння має одну властивість, можна сказати... неймовірну.
— Яку ж? — запитав Джон Манглс.
— Ви нізащо мені не повірите...
— Повіримо! — гукнули враз вельми зацікавлені слухачі.
— Ну, так воно...
— Що воно?..
— Підвищує моральність.
— Моральність?
— Атож, — відповів учений переконано. — Австралійське підсоння сприятливо діє на моральність. Тут метал не іржавіє, а люди — й поготів. Тут чисте й сухе повітря швидко відбілює все — і білизну й душі людські. В Англії запримітили цю чудасію й ухвалили засилати сюди злочинців на виправлення. Хіба ж ви ніколи про це не чули?
— Та невже? Цей вплив справді такий відчутний? — спитала Гелена.
— Так, пані, він відчувається і на людях, і на тваринах. [266]
— Ви не жартуєте, пане Паганелю?
— Анітрохи. Навіть коні й рогата худоба тут напрочуд лагідні. Ось побачите.
— Неймовірно!
— Але ж так воно є! І злочинці, що потрапляють у цю живодайну, здорову атмосферу, перероджуються тут за кілька років. Це відомо філантропам. Людська вдача в Австралії кращає. .
— Тож який будете ви, пане Паганелю, в цій щасливій країні, коли ви й так вельми добрий? — усміхаючись спитала Гелена.
— Я стану досконалий, пані, просто досконалий! — відповів учений.
Розділ X РІЧКА ВІМЕРРА
Наступного дня, 24 грудня, вибрались на світанку. Спека була вже досить відчутна, але все ж стерпна, дорога рівна й зручна для коней. Маленький загін попрямував крізь обрідкуватий лісок, і ввечері, по чималому перегонові, став табором на березі Білого озера, що мало солону, негодящу до пиття воду.
Тут Жакові Паганелю довелося визнати, що це Біле озеро не більш біле, ніж Чорне море — чорне, Червоне море — червоне, Жовта річка — жовта й Голубі гори — справді , голубі. Однак із професійного самолюбства він палко сперечався, виправдовуючи ці назви, та нікого, проте, не переконав.
Містер Олбінет як завжди вчасно зготував і подав вечерю. Потім мандрівники, одні в фургоні, інші в наметі, міцно і поснули, незважаючи на жалібне виття динго, цих австра-лійських шакалів.
За Білим озером розіслалась розкішна долина, вся барвиста від хризантем. Прокинувшись уранці, Гленарван і його друзі ладні були вітати захопленими оплесками чарівну красу, що стала перед їхні очі.