Діти капітана Гранта

Сторінка 57 з 181

Жуль Верн

— Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини — жити на деревах.

— їй бракує лише крил, — сказав майор. [173]

— Колись вона їх зробить!

— А поки що, любий друже, — мовив Гленарван, — дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!

— Треба, Гленарване, — відповів Паганель, — приймати речі такими, які вони є. Гарні обставини — то й добре. Кепські — не нарікайте! Я бачу, ви сумуєте за вигодами Малькольм-Касла!

— Ні, але...

— Я певен, Роберт дуже задоволений, — квапливо мо-< вив Паганель, аби мати принаймні одного прихильника.

— Так, пане Паганелю, — весело озвався Роберт.

— Звісно, в його віці... — зауважив Гленарван.

— їв моєму також, — перебив його вчений. — Мало вигод — то менше й потреб, а що менше потреб, то людина щасливіша.

— Ось побачите, — мовив майор, — Паганель зараз кинеться в бій проти багатства й розкошів.

— Ні, Мак-Наббсе, не збираюсь, — відповів Паганель, — але, коли хочете, я розповім вам з цього приводу арабську казочку, що саме навернулася мені на пам'ять.

— Розкажіть, розкажіть, пане Паганелю! — вигукнув Роберт.

— А яке повчання має ваша казка? — спитав майор.

— Таке, що й всі казки, мій друже.

— Отже, якась дурничка. Та однаково починайте, Ше-херезадо, і розкажіть вашу казку, — ви ж у цьому справжній мастак.

— Жив собі колись, — почав Паганель, — син великого Гаруй аль-Рашіда(50), і був він нещасливий. Пішов він за порадою до старого дервіша(51). Мудрий дід вислухав його і сказав, що важко знайти щастя на цьому світі. "Однак, — додав^ він, — я знаю певний спосіб стати щасливим". — "Який?" — спитав царенко. "Надягти сорочку щасливої людини", — відповів дервіш. Царенко обійняв старого й подався розшукувати талісман. Він довго мандрував, відвідав усі столиці світу, надягав сорочки імператорів, сорочки королів, сорочки короленків, сорочки вельможців. Усе було марне — щасливіший він не став. Тоді він спробував носити сорочки малярів і поетів, сорочки воїнів, сорочки купців. Надаремно! Довго блукав отак, марно шукаючи щастя.

(5)° Г а р у н аль-Рашід (VIII ст. н. є.) — арабський каліф. Дервіші — мусульманські мандрівні чепці. [174]

Врешті охопив його розпач, і, вельми смутний, пішов він назад, до батькового палацу. Та раптом запримітив він у полі хлібороба, що, весело співаючи, ходив за своїм плугом. "Якщо й ця людина не щаслива, —подумав царенко, —то, мабуть-таки, немає щастя на землі". Він підійшов до хлібороба й мовив: "Скажи мені, чоловіче добрий, чи ж ти щасливий?" — "Так", — відповів той. "Чи є в тебе якесь бажання?" — "Жодного". — "Помінявся б ти своєю долею на долю короля?" — "Ніколи в світі!" — "Тоді продай мені свою сорочку". — "Сорочку? Та в мене її нема!"

Розділ XXV МІЖ ВОГНЕМ І ВОДОЮ

Казка Жака Паганеля надзвичайно всім припала до вподоби. Оповідача нагородили гучними оплесками, але кожний так само мав своє на думці, і вчений, як це завжди буває в суперечках, нікого не переконав. Однак усі зійшлися на тому, що нарікати на долю не слід, і коли немає ані палацу, ані хижки, треба задовольнятися деревом.

Отак, за розмовами, звечоріло. Тільки міцний сон міг гідно завершити цей турботливий день. Мешканці омбу відчували страшенну втому не лише через боротьбу з повінню, але й від нещадної спеки, котра мучила ,їх протягом цілого дня. їхні крилаті сусіди вже подали добрий приклад, умостившись на ніч. Мелодійні рулади ільгуерос, цих соловейків пампи, помалу затихли, пташки поховались у темній гущавині листя. Найкраще було б і людям зробити те саме.

Однак, перш ніж "забратися в кубелечко", як сказав Паганель, він, Гленарван і Роберт видерлись нагору до "обсерваторії", аби востаннє кинути оком на водну рівнину. Було близько дев'ятої години. На заході, де сонце щойно сховалось за обрій, стояло огнисте марево. Вся ця частина небозводу наче купалася в гарячому тумані. Сузір'я, завжди такі яскраві в Південній півкулі, тепер ледь мерехтіли крізь імлистий серпанок. Проте їх усе ж можна було розпізнати, і Паганель загадав своєму юному другові Роберту пильно вдивитися в зірки — вони тут напрочуд гарні. Зокрема він указав на сузір'я Південного Хреста, котре має У своєму складі дві зірки першої і дві — другої величини, розміщені у формі ромба приблизно на висоті полюса; на сузір'ї Кентавра, в якому сяє Альфа, найближча до Землі [175] зоря; на дві туманності Магеллана — поміж них більша вкриває простір, що в двісті разів перевищує видиму поверхню Місяця, і, нарешті, "чорне провалля" на небесному склепінні, де світил ніби немає й сліду.

На превеликий жаль Паганеля, Оріон, котрий можна бачити в обох півкулях, ще не зійшов; та все ж географ розповів двом своїм учням про деякі цікаві подробиці патагонської "космографії". Поетичні індіяни вбачають в Оріоні велетенське ласо і три бола, кинуті рукою мисливця, що полює в небесних преріях. Всі ці зірки, відбиваючись у неозорому водному свічаді, створювали казкове друге небо, від якого не можна було відірвати очей.

Поки Паганель розводився про нічні світила, виднокруг на сході похмурнів, віщуючи грозу. Тужава, темна, чітко окреслена стяга поволі насувалась відтіль, затьмарюючи зорі. Невдовзі чорна зловісна хмара повила півнеба. Здавалось, вона рухалась сама собою, бо не відчувалось анінайменшого вітерця. Панувала глибока тиша, жодне листячко не тріпотіло на дереві, жодна хвилька не борознила водну гладінь. Дихати стало важко, не вистачало повітря, наче його розріднила якась велетенська помпа. Атмосфера була насичена електричними струмами, й кожна жива істота відчувала, як вони проймають її тіло.