Землевласник Люсса, "лорд" Малькольма, Гленарван репрезентував своє графство в палаті лордів. Якобіт(7) за переконаннями, він анітрохи не домагався ласки Ганно-верського дому(8) й не зажив собі прихильності державних мужів Англії головним чином через те, що пильнував звичаї своїх пращурів і завзято опирався втручанню в полі-. тичні справи Шотландії "отих, з півдня".
Однак лорд Гленарван не був ані реакціонер, ані відстала, обмежена людина. Він ішов назустріч усьому прогресивному, але в душі залишався шотландцем, і навіть у змаганнях Королівського Темзівського яхт-клубу брав участь, тільки щоб уславити рідну Шотландію.
(7) Якобітами називали в Англії, після революції 1688 p., прихильників шотландської королівської династії Стюартів, що перебували в опозиції до англійських королів.
(8) Ганноверська дина Ті 1714 по 1901 р. Походила від німецький князів Ганноверських.
Гленарван мав тридцять два роки. Високий на зріст, з трохи суворими рисами обличчя, з очима, які випромінювали безмежну добрість, він був увесь ніби пройнятий поезією верховинної Шотландії. Всюди його мали за ви— . нятково чесну, мужню і шляхетну людину. Це був Фергус XIX століття, до того ж без краю добрий, добріший за самого святого Мартина, здатний віддати бідакам-вер-ховинцям свою останню одежину.
Ще не минуло й трьох місяців, як Гленарван оженився. За дружину він узяв Гелену Туффнель, дочку відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, що став, як і багато інших, жертвою географічної науки, жадоби відкриттів.
Гелена не належала до дворянського роду, але була справжня шотландка, а це для Гленарвана важило понад усяке дворянство. Він зустрів її у Кільпатріку, де вона жила самітно у батьківському домі, майже позбавлена засобів життя. Гленарван зрозумів, що ця бідна дівчина, відважна й віддана, стане йому вірною дружиною, й узяв 8 нею шлюб. Гелена мала двадцять два роки; це була білявка з очима голубими, як вода в шотландських озерах погожого весняного ранку. її любов до чоловіка переважала почуття вдячності до нього. Вона кохала його так, наче то він — покинутий усіма сирота, а вона — багата спадкоємиця. Фермери й слуги ладні були віддати за неї життя; вони називали її "наша добра пані з Люсса".
Молоде подружжя жило щасливо в Малькольм-Каслі, серед величної незайманої верховинської природи. Вони гуляли в затінку каштанових і кленових алей чи берегами озер, де можна було ще почути старовинні піброкси(9), або спускались у дикі ущелини, де предковічні руїни оповідали про історію Шотландії. Сьогодні вони блукали по березових і модринових хащах чи просторих луках, вкритих жовтим вересом, а завтра сходили на височезні стрімкі кручі або скакали верхи крізь відлюдні долини, — вивчали, пізнавали цей поетичний край, що його досі називають "краєм Роб-Роя", милувались уславленими місцями, котрі так натхненно оспівав Вальтер Скотт. Увечері, коли густішали сутінки й на обрії засвічувався "ліхтар Мак-Фарлана" (10), вони любили походити вздовж старовинної кружної галереї, що зубчастим кільцем обгороджувала замок. Там, замислені, самітні, сиділи вони під блідим місячним сяйвом на скелястих уламках, поринувши в навколишню тишу, немов забуті всім світом, а нічна темрява поволі огортала похмурі гірські вершини. Довго залишались вони так, охоплені тим чистим піднесеним захватом, тим почуттям духовної спорідненості, таємниця яких відома лише серцям, що кохають.
(9) Піброкси — стародавні шотландські воєнні пісні. (Прим, автора.)
(10) Так шотландці поетично називають місяць, [18]
Так минали перші місяці подружнього життя. Але Гленарван не забував, що його дружина — дочка відомого мандрівника. Він був переконаний: Гелена успадкувала від батька всі його уподобання і серед них — потяг до подорожування. Побудували яхту "Дункан". Гленарван з дружиною мріяли побувати в найчарівніших куточках світу — на Середземному морі, островах Архіпелагу. Що й казати про Геленину радість, коли чоловік подарував їй "Дункан"! Та й справді, чи є більше щастя, ніж подорож з коханим до прекрасної Греції, до чарівних східних берегів?
А тепер Гленарван поїхав до Лондона. Адже йшлося про порятунок шотландців, що зазнали катастрофи на морі! Тому Гелена не так сумувала, як нетерпеливилась. Наступного дня надійшла телеграма, котра повідомляла про його швидке повернення. Але ввечері Гелена одібрала листа, де Гленарван сповіщав, що трохи затримується через деякі труднощі в його справі. Позавтра надійшов новий лист: Гленарван писав, що невдоволений діями адміралтейства.
Гелену пойняв неспокій. Увечері до вітальні, де вона сиділа сама, увійшов містер Гальбер, управитель замку, і спитав, чи зволить вона прийняти молоду дівчину й хлопчика, які бажають поговорити з лордом Гленарваном.
— Вони тутешні? — спитала Гелена.
— Ні, я їх не знаю. Вони добулись до Балоха поїздом, а відтіль прийшли до Люсса пішки.
— Запросіть їх сюди, Гальбере.
За кілька хвилин до кімнати увійшли молода дівчина й хлопчик. Вони так скидались одне на одного, що не було анінайменшого сумніву — це брат і сестра. Дівчині було років шістнадцять. Все приваблювало в ній — вродливе, трохи втомлене личко, очі, які, мабуть, пролили чимало сліз, весь її лагідний і разом з тим мужній вигляд, навіть убоге, але охайне вбрання. Вона тримала брата за руку. В цього дванадцятирічного хлопчика був рішучий вираз обличчя, здавалось, він мав себе за єдиного захисника сестри. Справді ж бо, кожному, хто дозволив би собі щодо дівчини якусь непоштивість, довелось би мати діло з ним!
Дівчина, опинившись перед Геленою, трохи зніяковіла, але та одразу ж звернулась до неї.
— Ви хотіли поговорити зі мною? — спитала Гелена, ласкаво дивлячись на дівчину. [20]
— Ні, — рішуче відповів хлопчик, — не з вами, а з лордом Гленарваном.
— Пробачте йому, пані, — мовила дівчина, глянувши докірливо на брата.
— Лорда Гленарвана зараз немає у замку. Але я — його дружина, і якщо можу заступити...