— Ні, точнісінько так. Це було тоді, коли народився Пене. їх було двоє...
— Ні, троє! — заперечив Гленарван.
— Двоє, — упевнено наполягав сержант.
— Двоє! — повторив украй здивований Гленарван. — . Двоє англійців!
— Зовсім ні! — відповів сержант. — Які там англійці? Ні... один француз, а інший — італієць...
— Італієць, що його забили індіанці з племені пойу-че? — вигукнув Паганель.
— Так... я дізнався про це пізніше. Француз урятувався...
— Врятувався! — скрикнув Роберт таким голосом, немов усе його життя залежало від цих слів.
— Так, він утік з індіянського полону, — відповів Мануель.
Всі глянули на Паганеля, що в розпачі бив себе долонею в чоло.
— О, розумію! — вигукнув він нарешті. — Все, все, ясно!
— Але про що ж ідеться? — нетерпляче й занепокоєно снитав Гленарван. [149]
— Друзі мої, — відповів Паганель, беручи руки Роберта в свої, — доведеться погодитися з тим, що нас спіткала велика невдача. Ми йшли хибним шляхом! Тут мова йде зовсім не про капітана Гранта, але про мого співвітчизника, чий товариш, Марко Вазелло, справді був забитий індіанцями з племені пойуче. А французові, змушеному частенько супроводжувати цих жорстоких індіанців аж до берегів Колорадо, врешті пощастило втекти з полону й повернутися до Франції. Ми вважали, що йдемо слідами Гаррі Гранта, а насправді натрапили на сліди молодого Гінара (46).
Запала глибока мовчанка. Помилка була цілком очевидна. Подробиці, про які повідомив сержант — національність полоненого, вбивство його товариша, втеча, — все пов'язувалось між собою, щоб наочно її ствердити.
Гленарван розгублено дивився на Талькава. Той звернувся до сержанта:
— Ви не чули коли-небудь про трьох полонених англійців?
— Ніколи. В Танділі знали б... я чув би про це. Ні, такого не було...
Отже, мандрівникам не було чого далі залишатись тут. Вони подякували сержантові, потиснули йому на прощання руку і пішли з форту.
Гленарван, усвідомлюючи, що всі їхні надії розбилися вщент, впав у розпач. Роберт мовчки йшов поруч з ним, очі його були повні сліз. Гленарван не знаходив жодного слова, аби розрадити хлопця. Паганель говорив сам до себе, вимахуючи руками. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, здавалось, його самолюбство індіанця було діткнуте тим, що він водив людей хибними шляхами. Нікому, однак, не спадало на думку дорікати йому за таку цілком оправдану помилку.
(46) Гінар справді з 1856 до 1859 року був у індіанському полоні. Він мужньо витримав страшні тортури й злигодні і врешті втік, перебравшись через Кордільєри вузькою ущелиною Упсальята. Він повернувся до Франції 1861 року, нині — член Географічного товариства, колега Паганеля. (Прим, автора.)
Вони повернулися до заїзду. Вечеря минула сумно. Звичайно, жодний поміж цих відважних і самовідданих людей не нарікав, що надаремно зазнав стільки злигоднів, марно наражався на небезпеки. Але кожний був вражений тим, що за якусь мить димом здиміли всі їхні сподівання. Справді, хіба могли вони надіятись, що натраплять на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Звичайно, ні. Коли б [150] якийсь європеєць попався в руки індіанцям поблизу берегів Атлантичного океану, сержант Мануель безперечно знав би про це. Така подія обов'язково привернула б увагу тубільців, які їздять у торгових справах з Танділя до Кармена, до гирла ріки Ріо-Негро. Торговці аргентінської рівнини завжди все знають. Отже, мандрівникам залишалось тільки одне: не гаючись, прямувати до "Дункана", котрий чекав на них біля мису Меданос.
Паганель знову попросив у Гленарвана документ, звірившись якому, вони узялись за ці нещасливі розшуки. Вчений перечитував його з неприхованим гнівом, немов силкуючись видерти в нього якесь нове тлумачення.
— Але ж документ цілком ясний, — казав йому Гленарван. — Тут зазначається в найпевніший спосіб і дата загибелі "Британії", і місце, де перебуває в полоні капітан Грант!
— Ні! — вигукнув географ, ударивши об стіл кулаком. — Сто разів — ні! Бо ж коли Гаррі Гранта немає у пампі, то його взагалі немає в Америці! А де він — про це повинен сказати документ, і він скаже це, мої друзі, або ж я не буду Жак Паганель!
Розділ XXII ПОВІНЬ
Од форту Незалежний до берегів Атлантичного океану щонайбільше сто п'ятдесят миль. Коли не станеться нічого непередбаченого — а таке було малоймовірне, — Гленарван гадав за чотири дні дістатися до "Дункана". Але повернутися на яхту без капітана Гранта, зазнавши повної невдачі з розшуках, — він не міг погодитися з цією думкою. Тому наступного дня* він не квапився ладнатися в дорогу. Довелось майорові подбати замість нього, щоб сідлали коней, запаслися харчами, розпиталися, в якому напрямку їхати. Завдяки його піклуванням маленький загін о восьмій годині ранку вже спускався зеленими схилами Сьєрра-Танділь у долину.
Гленарван мовчки їхав обіч Роберта. Його відважна й рішуча вдача поставала проти цієї поразки. Голова йому палала, серце прискорено билось. Паганель, роздратований невдачею, так і сяк повертав у думках загадкові слова документа, намагаючись видобути з них якийсь новий зміст. Мовчазний Талькав, кинувши повіддя, поклався на Тауку. [151]
Майор тримався впевнено й поважно, як людина, що не відає зневіри. Том Остін і матроси їхали невеселі, поділяючи досаду свого хазяїна. Коли гірську стежку перетнув перед верхівцями полохливий кролик, марновірні шотландці пе-резирнулись.
— Кепська прикмета, — сказав Вільсон.
— Еге ж, у Шотландії, — відповів Мюльреді.
— Що погано в Шотландії, погано й тут, — озвався повчальним тоном Вільсон.
Опівдні, подолавши кряж Сьєрра-Танділь, мандрівники знову опинились на безкраїй горбистій рівнині, що простяг-лась до самого моря. На кожному кроці вони натрапляли на прозорі струмки, які зрошували ці родючі грунти й губились у буйних травах пасовища. Потроху земля, наче океан після бурі, ставала дедалі рівнішою. Останні гірські ланцюги ар-гентінської пампи залишились позаду, й коні топтали тепер одноманітний зелений килим прерії.