— О, назва ще нічого не доводить, — відповів Паганель, що вперто стояв на своєму, бо вельми любив сперечатися. — [66] До того ж, правду кажучи, взагалі невідомо, як їх називають.
— От тобі й маєш! — вигукнув Гленарван. — Чували ви таке, майоре?
— Ні, — відповів Мак-Наббс, — і не дав би й фунта стерлінгів, аби це взнати.
— І все ж таки зараз дізнаєтесь, байдужа ви людино! — вигукнув Паганель. — Якщо Магеллан назвав тубільців патагонцями, то мешканці Вогняної Землі звуть їх тіременеї, чілійці — каукалу, колоністи Кармена — теуельче, арауканці — уіліче. Бугенвіль нарік іх "чайхі", Фолькнер — "теу-ельхе", а самі себе вони звичайно звуть "іпокен". То я питаю вас, як урешті слід їх називати, і чи може взагалі існувати народ, що має таку силу імен!
— Оце так доказ! — вигукнула Гелена.
— Припустимо, — мовив Гленарван. — Але хоч і невідомо, як звати патагонців, сподіваюсь, наш друг Паганель визнає — щодо їхнього росту сумнівів не існує!
— Зроду не визнаю такого безглуздя! — вигукнув Паганель.
— Адже вони дуже високі, — наполягав Гленарван.
— Я цього не знаю.
— А що, хіба малі? — спитала Гелена.
— І цього ніхто не може твердити.
— Тоді, мабуть, середні на зріст? — сказав Мак-Наббс, аби всіх помирити.
— Мені так само це невідомо.
— Це вже занадто! — вигукнув Гленарван. — Мандрівники, що їх бачили...
— Мандрівники, що їх бачили, не дійшли згоди. Магеллан казав, ніби його голова ледве сягала їм по пояса...
— От бачите!
— Так, але Дрейк зазначає: англійці вищі за найвищого патагонця.
— Ну, щодо англійців, то це ще вилами на воді писано, — обізвався майор презирливо. — От якби йшлося про шотландців!
— Кавендіш запевняв, що патагонці великі й міцні. Гавкінс мав їх за велетнів. Лемер і Схоутен твердили, що ріст їх сягає до 11 футів.
— Чудово! Ці люди гідні довіри, — мовив Гленарван.
— Так само як і Вуд, Нарборо і Фолькнер; вони кажуть, ніби патогонці — середні на зріст. Правда, Байрон, Ла-Жі-роде, Бугенвіль, Веллс і Картере доводять, що пересічно патагонці мають шість футів і шість дюймів заввишки. Але [57] ж пан д'Орбіньї, вчений, котрий найкраще знає цю країну, запевняє, що цей пересічний зріст нижчий — п'ять футів чотири дюйми.
— Де ж тоді правда? — спитала Гелена.
— Правда полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Отже, жартома можна сказати, що ці люди заввишки шість футів, коли сидять, і всього-на-всього п'ять — коли стоять.
— Браво, шановний учений! — вигукнув Гленарван. — Це слушно сказано!
— Коли ж патагонців взагалі не існує, то всі прийдуть до згоди, — мовив Паганель. — А тепер, друзі, додам наостанку, щоб вас утішити, — Магелланова протока чудова навіть без патагонців!
Яхта саме огинала між двома мальовничими берегами півострів Брансвік. За сімдесят миль од мису Грегорі вона залишила з правого борту карну в'язницю Пунта-Арена. Крізь гущавину майнув чілійський прапор, показалася на мить церковна дзвіниця. Далі протока заглибилась між величним громаддям гранітних гір. Підгір'я ховались в нетрях могутніх лісів, вкриті вічним снігом верховини сягали вище хмар. На південному заході підносилась гора Тарн 6500 футів заввишки.
Денне світло непомітно згасало, танучи в ніжних вечорових тінях. Урешті після довгих сутінок запала ніч. На небі засвітились блискучі зорі, сузір'я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях до Південного полюса. В цій осяйній темряві, при світлі зірок, що заступали тут маяки цивілізованих країн, яхта відважно йшла вперед, не зупиняючись в жодній затишній бухті, які рясніли вздовж узбережжя. Раз у раз високі реї "Дункана" зачіпали за гілля антарктичних буків, що нависало над хвилями, частенько його гвинт збурював воду в гирлах великих річок, полохаючи пожильців навколишніх боліт — диких гусей, качок, куликів, чирянок та інше птаство.
Невдовзі, величні в нічній пітьмі, показались руїни й купи каміння — сумні рештки колись занедбаної колонії, саме ім'я котрої мало повік спростовувати уявлення про родючість і багатство цих країв. "Дункан" плив повз порт Голоду.
Тут 1581 року оселився іспанець Сармієнто й разом з ним 400 пересельців. Вони заснували місто Сан-Феліппе. Та люті морози вилюднили місто, недорід добив тих, кого помилувала зима, і корсар Кавендіш, завітавши до колонії 1587 року, побачив останнього пересельця, що конав з го[58]лоду на руїнах міста, котре існувало шість років, а здавалось, наче стоїть уже шість століть.
"Дункан" швидко проминув ці пустельні береги. На сході сонця він плив уже вузькою протокою перешийка, між берегів, порослих буковими, ясеневими та березовими лісами. З лісового лона здіймались зеленаві склепіння, невисокі пагорбки, вщерть укриті диким падубом, і гострі шпилі, поміж яких найвище підносився Баклендський обеліск.
Пропливли повз бухту Сан-Ніколас, котру Бугенвіль назвав колись французькою бухтою. Вдалині юрмились табуни тюленів і китів, мабуть, дуже великих, бо навіть за чотири милі було видно високі водяні струмені, що вони їх, граючись, викидали. Врешті обійшли мис Фроуорд, весь наїжачений останніми нерозталими крижинами. По другий бік протоки, на Вогняній Землі, здіймалася на шість тисяч футів гора Сарміенно — велетенське нагромадження скель, перетятих пасмами хмар, які створювали в небі неначе повітряний архіпелаг.
Мис Фроуорд — це, власне, кінець американського суходолу, бо мис Горн — лише скелясте бескеття, загублене в морі під 56° південної широти.
Далі протока вузькою смужкою проходить поміж півостровом Брансвік і островом Скорботи, що простягся серед сили дрібних острівців, немов величезний кит на вкритому валунами березі. Як різнився цей покремсаний край американського суходолу від вільних чітких обрисів Африки, Австралії або Індії! Який космічний струс пошматував цей велетенський уступ, кинутий між двох океанів?