— Як на вашу думку, Паганелю, — спитав Гленарван,і— ця боротьба відбуватиметься на терені провінцій Таранакі й Окленд?
— Гадаю, що так.
— І це — самі ті місця, куди ми потрапили через аварію "Макарі"?
— Саме вони.,, Ми пристали до берега за кілька миль від гавані Кавгіа, де, мабуть, ще й досі має в повітрі національний маорійський стяг.
— Тоді нам слід іти на північ, —сказав Гленарван.
— Це справді найрозважливіше, — погодився Паганель. — Новозеландці шалено ненавидять європейців, надто англійців. Краще не потрапляти їм до рук.
— Може, нам зустрінеться який загін англійського війська, —мовила Гелена. —Це було б справжнє щастя!
— Звичайно, пані, але я на це й не сподіваюсь, —відповів Паганель. — Окремі невеликі загони не дуже полюбляють ці місця, де за кожним кущиком, за обрідним ліском ховається вправний стрілець. Тому я аж ніяк не розраховую па ескорт солдатів. Коли на західному побережжі ми прямуватимемо до Окленда, нам зустрінеться кілька місій, де ми зможемо зупинятися дорогою. Я навіть думаю натрапити на той шлях уздовж течії Ваїкато, що ним добирався Гох-штеттер. . .
— Хто це, якийсь мандрівник? — спитав Роберт.
— Так, мій хлопчику, один із членів наукової експедиції, що подорожувала 1858 року навколо світу на австрійському фрегаті "Наварра".
— Скажіть, пане Паганелю, — попрохав Роберт, в котрого заблищали оченята на саму згадку про географічні відкриття, — чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як-от Берн і Стюарт в Австралії?
— Навіть декілька, мій юний друже; наприклад, доктор Гукер, професор Брізар, природознавці Діффенбах і Юліус Гаст. Та хоч багато хто поміж них заплатили життям за свій потяг до мандрів, вони менш уславлені, ніж австралійські чи африканські мандрівники.
— А ви знаєте їхню історію? — питав далі малий Грант. [437]
— Звісно, хлопче! Я бачу, тобі дуже кортить знати про; них стільки, як і я; хай буде так, я тобі розповім.
Дякую, пане Паганелю, я вас слухаю.
І и також вас послухаємо, — мовила Гелена. — Цеі вже не вперше негода нас змушує у вас навчатися. Poano відайте нам усім, пане Паганелю, просимо.
— До ваших послуг, пані, — відповів географ, — але цього разу моя розповідь триватиме недовго. Тут не було таких сміливих відкривачів, що билися один на один з австралійським Мінотавром (93). Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.
— Скажіть нам їхні ймення, — попрохала Мері Грант.
— Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов прах Берка, — вам у пам'ятку їхня експедиція, я розказував про неї, коли ми зупинялися на берегах Вімер-ри? Віткомб і Говіт керували двома цілком самостійними експедиціями на острові Таваї-Пуна-Му. Обидві експедиції вирушили на початку 1863 року з Крайстчерча, аби дослідити невідомі ще гірські перевали на півночі провінції Кен-тербері. Говіт, здолавши високий кряж біля північного по-граниччя провінції, отаборився на озері Браннера. Віткомб знайшов у долині Ракайа прохід, котрий виводив на східний схил гори Тіндаль. Віткомб мав супутника, Якоба Лупера, котрий опісля надрукував у газеті "Літлтон Тайме" нарис про цю подорож і про катастрофу, що тоді сталася. 22 квітня 1863 року, коли не зраджує мене пам'ять, двоє дослідників опинились біля підніжжя льодовика, де бере початок річка Ракайа. Вони зійшли на вершину гори й почали шукати нового зручного перевалу. Наступного дня, виснажені втомою й холодом, Віткомб і Лупер заночували на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Падав густий сніг. Сім днів вони блукали серед гір, по дну долин, і скрізь їх щільно обступали стрімкі скелі, не даючи виходу, часто-густо вони не могли розкласти багаття, іноді голодували, бо їхній цукор перетворився на сироп, а сухарі — на мокре тісто, одіж і ковдри геть змокріли від дощу, їх нещадно жалили комахи. В свої кращі дні вони робили до трьох миль, у гірші — ледве двісті ярдів. Нарешті 29 квітня вони натрапили на маорійську хижку, а в городчику біля неї знайшли трохи картоплі. Тоді двоє друзів востаннє поїли разом. Надвечір
(93) Мінотавр — у грецькій міфології страховисько, що має тіло людини й голову бика. [438]
вони дійшяи до морського берега, поблизу гирла річки Тара-макау. їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау — річка глибока, повновода. Лупер, витративши годину на розшуки, знайшов врешті два маленьких подірчавлених човники; він полагодив їх, як спромігся, і зв'язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досяг-ли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся в воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних тортур. Течія понесла бідолаху до порогів. Перша хвиля занурила його в воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Настала непроглядна ніч. Пішов зливний дощ. Кілька годин хвилі шпурляли отак скривавленого, набубнявілого від води Лупера. Нарешті човник наразився на тверду землю, і непритомного Лупера викинуло на берег. Опам'ятавшись другого дня на світанку, Лупер поплазував до струмка й побачив, що течія однесла його на цілу милю від того місця, де вони почали переправу. Він пішов понад берегом і швидко натрапив на нещасного Віткомба: той втопився у драговинні. Лупер руками вигріб у піску яму й поховав свого товариша. Через два дні Лупера, що конав уже з голоду, взяли до себе якісь жалісливі маорійці — серед них є й такі, — і четвертого травня він добрався до озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт, який за шість тижнів сам загинув, точнісінько так, як бідолашний Віткомб. Сумна історія, чи не так?
— Справді, — сказав Джон Манглс, — здається, ці катастрофи становлять суцільний ланцюг, який у фатальний спосіб в'яже між собою мандрівників; варто одній ланці розірватися, і всі вони притьмом гинуть один по одному.