Далебі, ви так пишаєтесь своєю яхтою, — мовила Ге-лена, — що мені заманулось оглянути її геть усю, аж до самого трюму, і заразом подивитися, як влаштувались у кубрику наші славні матроси.
— Чудово, — відповів Джон Манглс, — вигідно, наче вдома.
— А вони справді тут дома, люба Гелено, — озвався Гленарван. — Ця яхта — частинка нашої рідної Шотландії, шматочок Думбартонського графства, що мандрує океанськими хвилями. Отже, ми не покинули нашої батьківщини. "Дункан" — це замок Малькольм-Касл, а море — озеро Ломонд.
— Коли так, мій любий Едварде, то показуйте нам мерщій ваш замок, — мовила, сміючись, Гелена.
— До ваших послуг, леді, — відповів Гленарван, — але дозвольте мені спершу попередити Олбінета.
Стюард "Дункана" Олбінет — першорядний метрдотель, гідний за своїм поважним виглядом бути метрдотелем у Франції, — повсякчас ретельно й розумно виконував свої обов'язки. Він негайно прийшов вислухати розпорядження Гленарвана.
— Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, — сказав Гленарван так, неначе йшлося про якусь прогулянку навколо замку. — Сподіваюсь, на час нашого повернення сніданок буде подано.
Олбінет повагом уклонився.
— Ви підете з нами, майоре? — спитала Гелена.
— Якщо накажете, — відповів Мак-Наббс.
— О, майор захоплений своєю сигарою, — втрутився до розмови Гленарван, — не слід йому перебаранчати. Знаєте, міс Мері, він — завзятий курець, навіть уві сні не випускає сигари з рота.
Мак-Наббс кивнув головою на знак згоди, і ввесь гурт війшов униз до кубрика.
Майор, що залишився на палубі, стояв нерухомо, огор[36]нений густими хмарками диму, і, втупивши очі в хвилястий слід за кормою яхти, розмовляв, за давньою звичкою, сам із собою. По кількох хвилинах мовчазного споглядання він обернувся і раптом побачив якусь сторонню людину. Коли будь-що взагалі могло здивувати майора, то саме така зустріч, бо новий пасажир був йому цілком невідомий.
Цей високий, худий, сухорлявий чоловік років сорока скидався на довгий цвях з широкою головкою. Мав круглу міцну голову 3 високим чолом, подовжистий ніс, великий рот і випнуте підборіддя. Погляд його губився за скельцями величезних округлих окулярів і визначався деякою нерішучістю, властивою звичайно нікталопам(21). Обличчя в нього було розумне й веселе. Він не мав того відразливого вигляду, який позначає бундючних людей, котрі з принципу ніколи не сміються й ховають власну нікчемність під личиною поважності. Анітрохи. Невимушеність, мила безпосередність незнайомого свідчила про те, що він схильний бачити в людях і речах тільки їхні хороші риси. Хоч ця людина ще не вимовила й слова, проте відчувалось — вона говірка й дуже неуважна, на взірець тих людей, що дивляться і не бачать, слухають і не чують.
На ньому був дорожний кашкет, міцні жовті черевики й шкіряні гетри, короткі оксамитові штани брунатного кольору й така сама куртка, що мала безліч кишень, напханих блокнотами, записниками, гаманами, течками й іншими речами, так само обтяжливими, як і непотрібними; через плече в нього висіла на ремінці підзорна труба.
Жвавість і метушливість незнайомого гостро контрастували з незворушним спокоєм майора. Він крутився навколо Мак-Наббса, розглядав його з усіх боків, запитував поглядом, а той начебто й не цікавився зовсім, відкіля узявся цей чужинець, куди він нагодився їхати і чому опинився на борту "Дункана".
Коли загадковий персонаж упевнився, що майорова байдужість зводить нанівець усі його спроби, він схопив свою трубу, розсунув її — вона стала завдовжки чотири фути — і застиг, розчепіривши ноги, — достоту отой стовп при дорозі, — навівши свій прилад туди, де вода й небо зливалися на виднокрузі. Через п'ять хвилин він опустив трубу й сперся на неї, наче на ціпок, але нараз вона склалася сама собою, і незнайомий, втративши раптом підпору, мало не простягся на палубі біля грот-щогли.
(21) Нікталопія — властивість деяких людей бачити в темряві краще, ніж при денному світлі. (Прим, автора.) [38]
Хтось інший на місці майора принаймні посміхнувся б, але він і оком не моргнув. Тоді незнайомий вирішив брати іншого способу.
— Стюарде! — вигукнув він з виразною іноземною вимовою. Прислухався. Ніхто не йшов.
— Стюарде! — гукнув він удруге, дужче.
Містер Олбінет саме проходив поблизу, прямуючи до камбуза, котрий містився під шканцями. Як же він здивувався, почувши, що його гукає якийсь довготелесий чоловік! "Відкіля він тут узявся? — подумав Олбінет. — Чи не приятель містера Гленарвана? Ні, це неможливо!"
Однак він зійшов нагору й наблизився до незнайомого.
— Ви — судновий стюард? — спитав його той.
— Так, сер, — відповів Олбінет, — але я не маю честі...
— Я пасажир каюти номер шість, — перебив його мову незнайомий.
— Каюти номер шість? — здивувався Олбінет.
— Саме так. Вас звуть?
— Олбінет.
— Гаразд, друже мій Олбінете, — мовив чужоземець з каюти номер шість, — то подбайте про сніданок і не гайтеся. Ось уже тридцять шість годин, як я не мав у роті ні ріски, тобто я проспав тридцять шість годин поспіль, що можна пробачити людині, котра одним духом, ніде не зупиняючись, примчала з Парижа до Глазго. Скажіть, будь ласка, коли тут снідають?
— О дев'ятій, — мимохіть відповів Олбінет. Незнайомому забажалось перевірити годинника, і на це пішло чимало часу, бо він натрапив на нього лише в дев'ятій кишені.
— Добре, — сказав він. — Але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, дайте мені поки що бісквітів і склянку шеррі, щоб я діждав сніданку, бо я падаю з виснаження.
Олбінет слухав, нічогісінько не добираючи, а незнайомий говорив і говорив, навдивовижу легко перестрибуючи від одного питання до другого.
— Ну, а де ж капітан? Досі не встав? — цокотав він. — А помічник капітана? Що він робить, теж іще спить? На щастя, погода чудова, вітер сприятливий, судно йде само собою...