Єдина їхня зброя нападу й захисту — дубець, чи то дерев'яний кий, здатний провалити найміцнішу голову, та сокира, подібна до томагавка, — грубо обтесаний гострий камінь, затиснутий між двома кінцями розщепленого дрючка й закріплений рослинним глеєм. Така сокира з держалном в десять футів завдовжки — грізна військова зброя й водночас корисне знаряддя в мирному побуті, вона рубає, коли треба, і гілки й голови, стинає стовбури дерев і людські тіла.
Вимахуючи несамовито кийками й сокирами, безперестанку волаючи, воїни одчайдушно нападали на своїх супротивників; одні падали, немов убиті, інші пускали переможні вигуки. Жінки, здебільша старі, немов одержимі демоном війни, під'юджували чоловіків, кидались на удавані трупи й люто шматували їх, звичайно, про людське око. Гелена весь час боялась, щоб ця вистава не перетворилась на справжнє бойовище. А втім, діти, які долучилися до цієї баталії, билися з усім запалом, навсправжки. Хлопчики, а надто дівчатка, осатанівши, немилосердно духопелили одне одного, лупцювали так, що аж одляски йшли.
Удаваний бій тривав уже близько десяти хвилин, коли воїни раптом зупинились. Зброя випала їм з рук. Після галасу й метушні враз запала глибока тиша. Тубільці застигли нерухомо в різних поставах, наче дійові особи живих картин. Вони немов закам'яніли. Що ж до цього спричинилося? Чому вони заклякли? Невдовзі це з'ясувалось. Саме в ту хвилину над кронами камедних дерев злетіла зграя какаду. Враз повітря сповнилося дзвінким щебетанням і яскравими барвами пташиного пір'я; здавалось, розсипалась летюча райдуга. Сила розмаїтих пташок знялася й спинила бій: війну заступало корисніше для людей полювання.
Один із тубільців, хутко схопивши якесь чудернацьке знаряддя, помальоване червоним, покинув своїх нерухомих товаришів і попрямував між купами дерев та кущами, під-крадаючись до зграї какаду. Він посувався поповзом зовсім безгучно, жоден листочок не шелеснув, жоден камінчик не зсунувся. Здавалось, прослизнула якась тінь.
Підійшовши якомога ближче, дикун нараз метнув свою зброю, котра помчала понад землею на висоті двох футів. Пролетівши так футів із сорок, вона раптом, не торкаючись вемлі, стрімко піднялась сторч футів на сто вгору, збила понад десяток птахів і, накресливши в повітрі правильну [822] дугу, упала біля ніг мисливця. Гленарван і його товариші були просто ошелешені, вони не вірили власним очам.
— Це бумеранг, — пояснив Айртон.
— Бумеранг! —вигукнув Паганель. — Австралійський бумеранг!
І він кинувся піднімати цю чудодійну зброю — подивитися, наче дитина, що там у неї всередині.
Справді, видавалось, ніби бумеранг ховає в собі якийсь механізм або пружину, котра, раптово розпростуючись, змінює його керунок. Але там не було нічого.
Виявилось, що бумеранг — усього-но загнутий шмат міцного дерева з тридцять-сорок цалів завдовжки. Середина його в найширшому місці мала три цалі, обидва кінці — загострені. Один бік увігнутий, на другому, опуклому, виступало два гострих ребра. Це було так просто, як і незрозуміло.
— Так ось який він, славетний бумеранг! — мовив Паганель, уважно роздивляючись цей дивовижний пристрій. — Шматок дерева, та й край. Але чому ж, коли він летить поземно, то здіймається раптом угору, а тоді повертається до того, хто його кинув? Ані вчені, ані мандрівники досі не спромоглися пояснити цю загадку.
— Чи не те саме спостерігаємо ми, коли серсо, кинуте певним способом, повертається до своєї вихідної точки? — спитав Джон Манглс.
— Або, скорше, це схоже на зворотний рух більярдної кулі від удару кия, — додав Гленарван.
— Анітрохи, — відповів Паганель. — В обох випадках зворотний рух обумовлює точка опору: для серсо це земля, для кулі — борт більярда. Але в бумеранга немає точки опору, він не торкається землі, а проте піднімається на чималу височінь.
— Ну а як ви пояснюєте це явище, пане Паганелю? — спитала Гелена.
— Я не пояснюю його, а тільки засвідчую факт. Очевидно, все залежить від того способу, яким кидають бумеранг, і від його особливої форми. А цей спосіб — то вже таємниця австралійців.
— В усякому разі, це надто хитромудра вигадка... для мавп, — додала Гелена, глянувши на майора, котрий похитав головою, як людина, що її ще не зовсім переконали.
Однак час минав, і Гленарван вирішив, що далі затримуватися не слід; він хотів був попросити своїх супутниць увійти до фургона, коли раптом прибіг дикун і збуджено Щось вигукнув. [" 323]
— Ого, вони побачили казуарів! — сказав Айртон.
— Он як! Будуть на них полювати? — спитав Гле-нарван.
— О, це конче треба подивитися! — вигукнув Пага-нель. — Видовище, мабуть, дуже цікаве. Можливо, вони знову пустять бумеранг.
— А що ви скажете, Айртоне? — звернувся Гленарван до-боцмана.
— Я гадаю, сер, що це триватиме не довго, — відповів той.
Тубільці не гаяли ані хвилини. Адже забити казуарів — для. них справжнісіньке щастя. Племені на декілька днів стане їжі. Тому мисливці вдаються до найхитріших способів, аби захопити таку здобич. Але як без собак і рушниць спроможуться вони наздогнати й забити такого прудкого птаха? Оце й було найцікавіше в тому видовищі, що його зажадав побачити Паганель.
Ему, або казуар, а мовою тубільців "мурек", вже потроху зникає з австралійських степів. Це великий птах заввишки два з половиною фути, його біле м'ясо нагадує м'ясо індички. Голова в казуара вкрита роговидною лускою, очі брунатні, дзьоб чорний, загнутий донизу: пальці на ногах озброєні міцними кігтями. Крила — справжні цурпалки, літати він не може; пір'я, чи скорше шерсть, дещо темніше на шиї і груднині. Та хоч казуар і не літає, зате він так швидко бігає, що може перегнати й найбаскішого коня. Отож узяти його можна тільки хитрощами, та й самому треба бути надзвичайно хитрим!
На заклик дикуна кільканадцять стрільців одразу розсипалися ланцюжком між синіми квітами індиго, які рясно вкривали мальовничу рівнину. Мандрівники збились купкою на узліссі біля мімозового гайка.