— Але його ще треба було придбати, — зауважив Джон Манглс.
— Звичайно таку колиску купували в тих, хто забагатів чи, навпаки, зруйнувався, або ж обходилися без неї, — відповів Паганель.
— Чим же тоді її заміняли? — спитала Мері Грант.
— Залізним листом, дорога Мері, звичайним залізним листом. Вони за його допомогою віяли землю так, як віють збіжжя, тільки замість пшениці назбирували іноді зерна золота. В перший рік видобутку золота чимало емігрантів збагатилось, не витрачаючись на інші прилади. Бачите, друзі, то були чудові часи, хоч пара чобіт і коштувала сто п'ятдесят франків, а за склянку лимонаду платили десять шилінгів! Завжди виграє той, хто приходить перший. Золота було скрізь досхочу — і на поверхі землі, і на дні струмків, що текли по золотому руслу, навіть на вулицях Мельбурна: настилаючи брук, уживали дрібний золотоносний пісок. Отож з 26 січня до 24 лютого 1852 року з гори Олександр до Мельбурна перевезли під державним конвоєм дорогоцінного металу приблизно на 8 мільйонів 238 тисяч [308] 750 франків. Це становить пересічно 164 тисячі 725 франків щоденного видобутку золота.
— Майже стільки, скільки дістає на свої потреби російський імператор, — сказав Гленарван.
— Ото бідаха! — зітхнув майор.
— А траплялося таке, щоб хто враз забагатів? — спитала Гелена.
— Звичайно, інколи.
— І ви, шановний Паганелю, чували про такі випадки? — спитав Гленарван.
— Аякже! — відповів Паганель. — 1852 року в окрузі Баларат знайдено самородок вагою в п'ятсот сімдесят три унції, інший, в Джісленді — в сімсот вісімдесят дві унції, а 1861 року натрапили на кавалок, що заважив вісімсот тридцять чотири унції. Врешті в тому ж Балараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою в шістдесят п'ять кілограмів, що становить, рахуючи 1722 франки за фунт золота, 279 тисяч 825 франків! Змах заступа, який приносить одинадцять тисяч франків щорічної ренти, оце-то справжній змах!
— Цікаво, наскільки зріс світовий видобуток золота відтоді, як діють ці копальні? — спитав Джон Манглс.
— Зріс надзвичайно, любий Джоне. Коли видобуток золота становив на початку століття лише сорок сім мільйонів франків на рік, то тепер в Австралії, Азії, Європі й Америці добувають золота на дев'ятсот мільйонів, мало не мільярд.
— Отож, пане Паганелю, — мовив Роберт, — може, тут, де ми оце стоїмо, під нашими ногами, заховано багато золота?
— Так, мій любий, ти кажеш правду — цілі мільйони! І ми їх топчемо, але топчемо тільки тому, що зневажаємо золото!
— То Австралія — щаслива країна?
— Ні, Роберте, — відказав географ, — багаті на золото країни не бувають щасливі. Вони породжують нероб, а не дужих, завзятих і працьовитих людей. Поглянь на Бразілію, Мексіку, Каліфорнію, Австралію. На що перевелись вони у дев'ятнадцятому столітті? Затям, хлопчику мій: найжит-тєздатніша не країна золота, а країна заліза!
Розділ XV "АВСТРАЛІЙСЬКА Й НОВОЗЕЛАНДСЬКА ГАЗЕТА"
2 січня на сході сонця мандрівники минули кордони золотоносного району й графства Тальбот. Тепер їхні коні топтали курні дороги графства Дальгоуз. За кілька годин перейшли бродом річки Кальбоан і Кемпейс-Рівер, між 144°35' і 144°45' довготи. Отож подолали вже половину шляху. Ще два тижні такої безпечної подорожі і маленький загін досягне берегів Туфольдської затоки.
На щастя, всі були при здоров'ї. Справдились Паганеле-ві слова щодо цілющого австралійського підсоння: майже немає вологи, помірна спека. Коні й бики не мали на що скаржитися. Люди — й поготів.
Але розпорядок у загоні після Кемден-Бріджа дещо відмінився. Скоро Айртон дізнався про страшний злочин на залізниці, він переконав Гленарвана, що слід доконечне вдатися до застережних заходів, які досі здавалися цілком зайві. Тепер вершники мусили, від'їжджаючи вбік, не спускати фургона з очей. Коли розташовувалися табором, хтось завжди стояв на чатах. Вранці й ввечері уважно перевіряли свої набиті рушниці. Безперечно, зграя злочинців никала десь поблизу, і хоч ніщо не віщувало близької небезпеки, усе ж слід було матися на бачності.
Певна річ, всі ці заходи застосовували потай від Гелени й Мері Грант: Гленарванові не хотілось їх страхати. Але чоловіки діяли слушно, щонайменша необережність, навіть звичайна недбалість, могла коштувати дуже дорого. А втім, не лише Гленарвана турбувала можлива зустріч із злочинцями. Мешканці відлюдних поселень і скватери теж вдавалися до різних заходів, аби оборонитися від наглого нападу та передбачити всілякі несподіванки. Ледве спадала ніч, геть усі двері міцно замикалися. Спущені з цепу собаки, тільки-но хто наближався до садиби, здіймали голосний гавкіт. В кожного пастуха, що верхи заганяв на ніч свою незліченну череду, стримів причеплений до сідла набитий карабін. Звістка про злочинство на Кемденському мосту налякала людей, і не один колоніст, що досі спокійно спав за відчиненими навстіж дверима й вікнами, тепер старанно зачинявся на всі засувки, скоро поночіло.
Адміністрація провінцій також виявила пильність і дбайливість. В околиці відрядили загони тубільної жандармерії, забезпечили надійніший телеграфний зв'язок. Досі поштова карета, роз'їжджаючи по далеких дорогах провінції, обходилася [310] без охорони. Але того дня, коли маленький загін перетинав великий шлях з Кілмора на Кіткот, повз нього, знявши хмару куряви, промчав поштовий ридван, і хоч як швидко він зник, Гленарван устиг запримітити блискучі на сопці карабіни полісменів, що гнали навскач обіч повозу. Можна було подумати, що повернулись ті лихі часи, коли після відкриття перших золотих покладів на Австралійський суходіл ринув увесь набрід європейського суспільства. Проїхавши щось із милю від кілморського шляху, фургон заглибився в просторе громаддя велетенських дерев. Відтоді як мандрівники покинули мис Бернуїллі, вони вперше потрапили до одного з тих австралійських лісів, що простягаються на сотні кілометрів.