Хто це? Невже до нього?
Тарас повертає важку голову й бачить... Хто це? Сестра? Оксана?
Але Оксана, як тільки загляділа його лице, раптом якось зіскочила з свого крику й почала тихесенько плакати. Нічого не казала вже й плакала.
Тарас раптом впірнув у інший, такий забутий, такий рідний світ. В дитинстві вони завжди билися, себто, Оксанка завжди лупила його. Тарасик був на дівчинку схожий, — тихий, боязкий, — а Оксанка була задерикувата, збитошна й непосидюща, як хлопчисько. її вдома й прозвали хлопчуркою за те, що вона компанію водила тільки з хлопцями, била їх, верховодила й навмисне задиралася, щоб устряти в якусь бійку та вийти переможницею. Нічого вона в світі не боялася, тільки пітьми, мишей і тата.
Тепер це була вже заміжня жінка, мала хлопчика й розпадалася над ним. Від вдачі дитячих літ в ній лишилася хібащо владність. Але в цю хвилину вона її втратила.
Оксана дивилася на Тараса, Тарас на неї й обоє плакали.
Тарасові від цього всього, від того, що так несподівано побачив Оксану, та ще й в такій обстанові, раптом стало чогось шкода себе самого, такого, як він зараз є.
— Чом же ти ні слова про себе не напишеш? Мама там журяться, плачуть... щодня... — почала зовсім іншим голосом, з паузами, казати Оксана. — Мама щодня про тебе питають: "А що з ним? А як він? А де вінї" Сни якісь такі погані сняться їм про тебе... Приїхав Костик — ми думали й ти приїдеш. А як розказав вш про твоє бідування, — мама зібрали мене й послали по тебе...
Тарас мов цілющу воду пив, слухаючи ці слова, й йому ще більше хотілося ридати.
Так хтось про нього думає? Журиться, плаче? Не забули про нього?
— Тато маму заїдають, — нащо тебе пустили, — розповідала далі Оксана.
— Мама винні?
— То ти пустив, ти їх у науку пхаєш, — кажуть мама... Чом же ти ніколи не написав?
— Я писав, — виправдувався Тарас і почував себе винним, бо справді згорда щось разів зо два за зиму написав до свого куркульського дому: "Живий, здоровий, нема про що писати..." Він знайшов собі новий пролетарський дім і горнувся до нього. А тепер, як йому горе... Хто про нього журиться? Мама... тато...
— Хіба Кость у Дрижиполі?
— Еге! Але він щось уже знов із старим Нечіпаєм не мириться, мабуть довго не всидить.
— А як же ти знала, що я тут? — у тому ж дивному, щасливому розслабленні питав Тарас.
— Обшукала! І в кубучі вашому була, і в тому селі, що в лісі, як воно там... Добра була морока з тобою, — але вже зовсім не сердито казала Оксана, відчуваючи, що та півникувата, задьориста, різко-войовнича маніра їх дитячих наскакувань минула з дитинством разом, а тепер настав час говорити тепліше, м'ягше, з приязню й взаємоповагою в тоні.
— Ну, вдягайся, збирайся, а я піду тебе виписувати, — загадала, нарешті, Оксана.
— Куди збиратися? — здивувався Тарас.
— До Дрижиполя поїдемо! А то ж куди! — також здивувалася Оксана.
— О! — спромігся тільки сказати Тарас.
7. ДРІБНОБУРЖУАЗНА СТИХІЯ
І.
З крижаної сльоти самотности Тарас потрапив у теплу купіль родинної турботи, наскрізь пронизану запашним духом материного піклування.
Зовні його й не видно було, бо мама, завжди, скільки її знав Тарас, соромилася виявів ніжности й далеко її в собі ховала. Але ця, нерозвезена назовні ніжність так тепло відчувалася, і, здається, повітря було напоєне нею. Незримо стояла в хаті, виступала з кутків, коли все затихало й Тарас залишався сам.
Це ж коли б не мама, коли б не її ясновидюще почуття, що з ним лихо, — помирав би десь там, серед чужих людей.
Інколи Тарасові здавалося, що він вернувся до дитинства. Так вовтузилися з ним і тоді, вирятовуючи від різних легеневих хвороб.
— А, Господи, яке страшне зробилося! — чув він у напівдрімоті ніби тітчині Христині слова. — Одні тільки брови й зосталися. Чого це він такий став?
— А допитайтеся в нього, як він там жив! Нічого не каже, — відповідала мама.
Річ у тому, що мама сама не питала ніколи. фона з якоїсь делікатносте обходила ці моменти, знаючи, що це розказується не в кожну хвилину.
Втім, він був занадто знеможений, щоб мати силу розказувати, або розпитувати.
Він лежав на тапчані у великій кімнаті й не міг поворухнути жодним членом, жодною думкою. Якась прострація налягла на нього. Несамовите напруження, моральне й фізичне, оцих двох шалених зим неначе затруїли нерухомістю його істоту й він поволеньки-поволі її видихував. Він почував цю втому фізично, а найліпшим станом було йому оце змертвіле, задерев'яніле лежання, здавалось би, таке неприродне для молодого хлопця.
Так, за два роки він постарівся на багато-багато літ.
Він може цілими днями, місяцями лежати, як колода, не бажаючи нічого приймати в свідомість, лише видихувати отруту безмежної втоми.
Дивувався, як міг він скласти всі іспити. Де сили бралися, де бралися відповіді професорам? Він же приходив на лекції голодний і не сприймав тупою головою нічого, що говорилося з катедри. Яким чином воно ввійшло йому в розум? Ось тепер все він має, а не має сили не то що до книги взятися, а й поворухнутися.
Після напруг настала всевладна прострація. Вона спопелила його зовсім. Як крізь сітку, просочувалися зовні новини, події, але мозок відмовлявся давати їм оцінку, складав десь у таємні комори спогадів.
Надмірна любов і цікавість до "Его" здавалися йому також недоречними, нічим не виправданими. Адже ж ми звикли чути й думати байдуже про когось, — чому ж і не про себе?
Навіть спогад про Нелю не був болючий, а ніжно-сяючий... Листа того він ще з дороги послав.
Байдуже було й те, що вдома діялося. Брата Федька викинули з піонерів, бо батько — нетрудовий елемент.
Одної давної звички він не змінив. На тапчані завжди лежала бараниця, нею вкривали ноги, як їхали куди зимою. Цю бараницю, як і колись, він скидав і всі хатні знали, що Тарас не любить на м'якому спати. Йому подобалося, що муляли тверді дошки. Здавалося, — їде кудись далеко у вагоні й спить на горішній.полиці.
Щоб не сміялися з нього, він не розкривав другої, глибшої причини такого свого дивацтва.
Але хіба він не вгадав ще давно, що виросте й не м'яка буде його життьова путь — треба звикати до твердого тапчана змалку. Так робили грецькі стоїки, обмежували свої потреби до мінімуму.