Зостався Тарас сам. Тепер він робітник, руки в нього за три дні вже погрубішали, взялися виразками, робота була важка, а треба було виганяти норму. Але Тарас не відставав від інших, він працював із смаком морального вдоволення. Вже краще буде сам, так легше буде від Нелі відгородитися, від тої підступної дружби, що кінчається поразкою кохання.
Та не довго працював він. Рівно через два тижні, як розстався із дівчатами, він, по роботі скупавшись, відчув повну безсилість, жар, знеохоту, важкі руки й ноги, — одним словом, недуга за день зборола його. На медичному пункті виявили в нього задавнений плеврит із додачею ще чогось недоброго.
І от він лежить тут, нікому непотрібний, ніхто на нього не звертає уваги. Лежиш собі, вмираєш — ну, і вмирай! І нікому в цілому світі непотрібний. Навіть і собі.
Знесилений безпросвітнім голодуванням, з анемічним світовідчуванням, він лежить на ліжку, на жовтому простиралі, якого для нього, здається, навіть не міняли після попереднього хворого, і дивиться на підозрілі цяточки.
Він почував не тільки фізичний занепад, але й духовий — отаку байдужність до всього, небажання ворухнутися, — несилу. Наче все заволоклося якимось сірим невиразним туманом.
Почуття всі притупилися. Було байдуже, — їсти, чи не їсти, ставлять термометр, чи не ставлять. Байдуже, що все лікування й дієта тут у лікарні полягали в перевірці температури та пляшці молока на цілий день.
Так... Як це він втрапив сюди, в районну лікарню?
Із торфяних розробок його привезено сюди на якомусь драбиняку. Може це його остання дорога? Він не відчуває ні радости, ні печалі.
Він думав про себе, як про когось іншого. І не було жалко. Скільки насіння сіється, а скільки то з нього могутніх дубів виростає... Він — те насіння, що зійшло й зразу захиріло. Ну, й що ж, шкода йому тих безвісно захирілих насінний, коли вони — щось таке, що не він? Ні! І що за могутній дуб міг би вирости з нього, як він не вміє сам собі ладу дати? Хотів словом завоювати собі право на життя, а слово його звуку не дає.
Він не співзвучний епосі.
Це несподіване відкриття було для Тараса справжнім смертним вироком, може навіть більшим струсом, ніж недуга, ніж Нелині недавні признавання. Бо нічого більшого в житті не хотілося йому, як бути співзвучним жовтневій революції, боротися за обіцяний нею кращий соціяльний устрій, працювати каменярем на побудові його.
І от кожен знає, як це робиться, а він не знає. У нього не виходить. Всі інші знаходять собі якесь місце в житті, а він... на два тижні став робітником — і вже звалився.
А й коли б не звалився... По правді сказати, — хотів би він із теперішньої своєї життьової практики взяти сюжет, написати щось, хай би Липовецький видрукував, — на сором свій, Тарас нічого цікавого навколо себе не бачив, не знаходив. Одноманітне, нецікаве, убоге й важке життя, неофіційні заздрощі, нарікання, офіційно багато тріскучих газетних фраз" — та й годі. Знову Борис песимістом назве.
Ну, а про інше, своє писати, — кому, якому Липовець-кому цікаво?
То як Тарас не може стати мистцем, — нема й жалю! Нехай і Неля не любить, — не має це вже ніякого значення. Дорога йому в небуття. Нема чого небо коптити, такому виходцеві з куркульського середовища.
І все ж, вибуваючи з життя, захотілося написати йому до Нелі листа.
VI.
"Ніжна прозолоть мого життя!
Ти колись назвала мене песимістом. Так, я є страшний песиміст. Здається, всі основи моєї душі проіржавлені цією страшною хворобою, хоч я колись був не такий і хоч росту з кореня, де не знали цієї роз'їдаючої декадентської немочі згасаючого духа.
Я знаю, що в епоху піднесення й розквіту всіх творчих сил, мені нема місця в житті і за це життя я й не чіпляюся. Що мене жде, як я не вмію радіти?
І я не знаю, чи я сам такий, чи десь у ембріоні закладене в мені спадкове розбуялося в душі тепер, — чи то тому я такий, що належу до "соціяльно й клясово ворожої породи" і не маю прав пролетарських? А от ти, Нелю, цього не відчуваєш, правда? Хотів би я секрет знати, бо ми хоч і щирі все були й відверті, але скільки то недоговореного між нами зосталося. Що, якби не спинило щось людей до кінця уточнювати справжній стан речей, — що б то виходило?...
Я знаю? Може й ти, Нелю, не довірилася б мені одного вечора отам на просіці, як ми були удвох і дивилися на Чумацький шлях. Ти в своїй простодушності розповідала мені про життя свого серця і, сама не підозрюючи того, ранила смертельно мене.
Я з Кармалітою не дуже в близьких стосунках, — як з усіма, — але похваляю твій вибір. Він один із нас може найширший і бачить найдальше за нас усіх. В ньому е сила. І я тебе розумію. Бо я й сам такий, як ти.
Ти знаєш, що Серафим тебе не любить, любить іншу, — і все ж, ти не можеш засудити свого почуття, викинути його на смітник. Сумна любов, любов непомічена й непотрібна. Але серце так хоче. Такий і я.
Але які комічні ситуації викомбіновує часом наше життя. Чи ти знаєш, Нелю, що я був на волосинку від одного признання тобі в ту хвилину, як ти мені сказала про свої почування до Серафима. В мене з уст уже зривалося признання, що я кохаю тебе. І я тоді нічим не показав тобі цього. Тепер, коли я в стані самовідречення й байдужости до всього, я вже можу признатися.
Ти була і є ніжною прозолоттю, Що вплелася в моє похмуре життя. Від тебе йде до мене світ невгасимий, зоряний. І чому б тій силі, яка керує нашими почуттями, не звернути твоїх поглядів на мене, чому Серафим не побачив тебе?
Легко й вільно мені з тобою, кохана, про все говорити, бо я знаю, що й ти в цьому нашому навпомацки просуванню по житті, як і я, побачиш і трагічне, й смішне.
Я так прагну цього нефальшованого, щирого й неза-сліпленого дрібними пристрастями людяного ставлення, яке знайшов у тобі, і яке прозолотило мені останні дні мого нікчемного й непотрібного життя..."
VII.
— Сюди! — відчинила двері, когось пропускаючи, санітарка.
Тарас знав, що до нього ніхто не прийде. Він писав прощального листа й не хотів навіть повертати важкої голови до дверей.
— Ти маєш совість? їздь по всьому світі, шукай його, хвилюйся, переживай!.. А він, як якесь велике цабе, розлігся тут і лежить! — почув він сердитий, дивно знайомий голос.