Також і Тарас із приблизно подібних міркувань не поспішав додому, але попри це він твердо й щиро вирішив здобути собі пролетарську ідеологію. Без неї закриті брами в літературу.
Але він не мав куди їхати.
Під цей настрій і зустрілися вони з Килиною в подвір'ї Кубуча, під крислатими липами, при вході в дзвіницю — браму колишнього Золотоверхого манастиря.
— Нікуди не їдеш? Що? То їдьмо з нами!
— З ким це, з вами?
— Я й Неля думаємо махнути на підсочки...
— І Неля? На які підсочки? Розкажи! Де ти про них чула?
— Та вже як я кажу, то знаю! Житимемо краще, як у санаторії, книжки читатимемо, ти тільки будеш підсікати сосни, а ми тільки ходитимемо та збиратимемо живицю...
І Килина в яскравих барвах почала розвивати свій ге-ніяльний плян.
— То коли ж ви їдете? — вхопився руками й ногами Тарас за цю блискучу ідею.
— Узавтра пароплавом. Козакові-нетязі недовго збиратися. Хібащо могло б спинити його, — нема грошей на квитрк до пароплаву, одного карбованця. Але козак не без долі. Ішов позичати до Танцюри, а по дорозі на тротуарі знайшов аж п'ять карбованців. Щасливий знак, буде удача!
III.
Уранці вже стояли на палубі й дивилися на своє місто, як воно відпливає й затягається ранковими сизими димками. Воно віддалялося — кучеряві сади горбів і схилів, вежі, високі будинки, бані й шпилі знесених до неба церков, чи пак, антирелігійних музеїв.
— Трохи шкода, — каже Неля, — що ми тепер їдемо.
Вони саме увійшли в смак екскурсій по старовинних історичних місцях. Бо то як пройдеш по двох-трьох вулицях та зайдеш у театр, чи міський сад, — це ще не каже, шо ти знаєш своє місто.
Треба постояти на тих пагорбах, де були колись княжі гридниці, храми й майстерні з похованим там секретом невмирущих емалів, потовктися там, де були вали найпершого міста, уявити собі ті історичні ворота з церковцею на поверсі, пройтися тими площами, де були колись невільничі ринки, де збиралися віча. Треба прогулятися по кривих і закручених вуличках, узвозах з історичними назвами, оброслих леґендами. Треба власними очима глянути на зразки українського барокко — Мазепинську церкву, бо кажуть, що її мають знести... Рукою провести по старовинних мурах, ступнути вниз на урослий у землю східець сивого віком собору...
Новими очима подивитися на університет, уявити його не в прямокутнику вулиць, а серед звичайнісінького поля. Бо цих вулиць струнких, з розгоном у далечінь, десь у поля й ліси, — не було зовсім. Там, де кипить життя, сяють вітрини, — уявити собі позаміське звалище. Д та центральна маґістраля, що ділить місто на дві половини, — ще на початку минулого століття була просто собі відлюдним яром, де ставили перевесиці на птиць та стояло зо два млини. А за ним — непрохідні нетрі, тепер людні вулиці...
Треба знати, що кожна п'ядь цеї землі — шматок історії. Тоді встає прекрасний і багатогранний образ твого міста, яке ти, £аз спізнавши, не забудеш ніколи і носитимеш у свому серці, як святиню.
І тепер на палубі вони любуються вже не просто поверховою красото міста, що височиться над розстеленою по другий бік ріки лугами, низинами й пісками. Його душа вже стала й їхньою.
За те Тарас і Нелю любив, що вона така невтомно-чутлива до кожної нової риски, яка вплітається в їх спізнавання міста.
Але, їйбогу, Тарас не знає, чи він закоханий у неї, чи ні! От як колись він у педшколі втелющився був у одне химеристе й вітрогонне створіння, то ходив, як очманілий. Нічого йому на думку не йшло, тільки милуваннячко та цілуваннячко... Чогось не було часу на розмови, та й не було чого говорити. Та й створіння те вітрогонне нічим не цікавилось, крім того, щоб гарно вбратися та когось зако-кетувати. Поза тим, — лялька лялькою!
Тарасова душа хотіла чогось іншого, і він скоро охолов.
А от тут, — здається, з Килиною й Нелею однаково вони товаришують. Нема між ними трьома різниці, всі теми їм однаково відкриті, включно до Форелівських премудростей.
Але от із Килиною збіжиться десь на коридорі, на вулиці, чи й до іспиту разом готуються, чи вертаються потомлені з екскурсії, — то нічого такого не діється, а як із Нелею — світ ширшає, кращає, повнішає.
Неля, мабуть, не відчуває, не знає тоТо. Вона така довірлива й товариська, що, як мабуть Килині, так і Тарасові розказує все, що на душі має...
IV.
Господиня їхньої клуні ніяк не могла добрати, чий полюбовник оцей високий парубок із густими чорними бровами, — широкої чи тоненької, — а тому вона казала до Килини, або до Нелі: "Ваш полюбовник".
Дівчата не протестували. Вони скидали й це до загальної купи чудного, якого вони ще не освоїли.
Якась жура, тиха й задумлива, бродила по цих просіках, поміж жовтими житами, обгородженими низенькими лісками. Никала поіа самітними хатами, що бовваніли ген уприкінці житніх полів. Жовті городи, жовті піски велетенські несходимі борища і синє небо! Жовте і синє (без жодної політики), жовте і синє...
Це навіть не село, а розкидані по просіках межи лісом хатки, самотні оселі, загублені в жовто-синьому царстві Невідомо, звідки несеться задумлива, мрійна пісня поліської жури, невідомо, хто, де її співає, бо навіть вулиці в Лютежі нема, а наче співає її само повітря.
Ставало якось ніжнорадісно сумно, неначе цей сум пробивається в свідомість крізь товщу міцного сну.
Цю пісню може створити дух у високому польоті, в поетичному піднесенні...
І раптом, — зовсім десь близько, луна розносить грубу, з викрутасами, матірню московську лайку. Поліська луна доносить усі слова, аж сама червоніє.
Хто творив пісню? Хто творив матірню лайку?
Студенти спихали всі ці вражіння до одної купи й вечорами в клуні намагалися порозпихати, — що до чого.
Неля була певна, що лютежани, це — аморальні, без-моральні, неморальні, розбещені, огидні, зіпсуті, неохайні душею й тілом, безсоромні, паскудні люди.
Килина розносила в пух і прах московську культуру. От із чим вона приходить з русифікованого міста до українського села! Та ще й такого поетичного, як Лютеж.
Це, видно, найяскравіше з неї, якщо найшвидше за все прищеплюється. Емблема! А що ж, не так? їхня Рогізна в сто разів далі і в тисячу разів культурніша. Хвалити Бога, не ходять щодня по науку до змосковленого міста, а живуть своїм розумом, своїми звичаями, із своїми дідьками, катами й ковіньками...