Жодного села, жодного житла не видно було, скільки сягне око, — тільки димок від пароплаву, що їх тут висадив, вився далеко десь, далеко. Тільки ліси, ліси, ліси...
І що тут змінилося за ці вісімсот років? Чй не виїхали вони з двадцятого століття і за кілька годин чи не опинилися в дванадцятім? От-от, здавалося, почують звуки мисливського ріжка, гавкотню псів, і сам Володимир Мономах виїде насупроти них на білім скакуні разом із своєю хороброю дружиною.
Він вертається із ловів у лютежських пущах, а вони втрьох — ідуть йому назустріч, ідуть здобувати пролетарську ідеологію, чи то пак, шукати, де тут у Лютежі підсочний промисел, щоб найнятися на роботу. А все навкруги залишилося те саме.
Мовчки увійшли в зелений храм.
— Ви чуєте гімн тиші? — урвав мовчанку Тарас.
Вже довгенько йдуть вони мовчки. Кожне по-своєму переживає якусь піднесену патетичну урочистість, що огорнула їх душі, як тільки вступили в ліс. Вона наче пливла на них зза струнких стовбурів і таємничих кущів.
Над ними спліталися верховіття й творили незглибиму таємну стелю з променястими проріхами. Під ногами траплялася папороть і м'яко пригиналася до землі.
— Я почуваю себе так, наче наді мною розпалися мури, — озвалася, нарешті, Неля.
— А я — наче скупалася, змила весь леп міської метушні і взяла чисту сорочку, — додала Килина.
— От, де справжнє життя! — скричав Тарас. — А воно могло б і в місті бути, якби не затягалося чимось пакосним, якби не було обтяжене клопотами і метушнею. Хвалити Бога, в це чародійне царство не сміє промикатися все те непотрібне!
Знову йшли мовчки, говорячи кожне само із собою.
— Як мало людині треба для повноти і щастя! — не міг стримати своєї внутрішньої розмови Тарас.
— Всього лише іти лісом і дихати тишею та ароматом. А хто скаже, — чим пахне?
— Липовим цвітом...
— Ні, сосною...
— Але ж ні, бо...
— Ку-ку! Ку-ку! — десь дуже далеко і дуже близько закувало.
Тарас зачаровано замовк. Аж став.
— Ну! Й що ви на це скажете? А, трясця мамі його! — щасливо й здивовано запитав він дівчат. — А ми потрапили в рабство речей і добровільно волочимо за собою їх ланці.
Вони йшли отак, щохвилини дивуючись, щохвилини вражені несподіваними й геніяльно-простими думками. їх наче вистукували по стовбурах тутешні телеграфісти, дятли, а цю "азбуку Морзе" кожне переводило на свою мову.
Сідали відпочивати, а як сідали, то вже й хотілося простягнутися й дивитися на це нечувано синє небо, що проглядало крізь верховіття. З душі спадало одне за одним якесь непотрібне лахміття, зоставався лише одяг спокою, тиші, миру, радости й гармонійности. "Цей доконечний одяг аж на самому споді, він є у кожного, тільки нащось поверх нього ми натягаємо чортзна чого багато..." — мурмотів, мов до себе, Тарас.
— Ти б хотіла бути коровою? Просто рудою, з білими латками, коровою? — несподівано запитав він Килину.
Килина не мала настрою ображатися, але ясність, якась прозорість, сміливість несли її думку у нестримний літ.
— Не я буду, якщо на те літо не поїду в експедицію десь у алтайські гори. Коровою не хочу! Хочу випитувати надра землі, хочу володіти над природою, а не бути її елементом...
— Лахміття... — безапеляційно оцінив Тарас. — За ним мусиш одягти лахміття улесливости, підлабузництва, за-здрости, захланности, поклонництва, брехні, чванливости, суеславства... Так спроста не поїдеш...
— Попрацюю над собою й візьмуть без улещування, — уперлася Килина.
— До праці ще треба булави та голови...
— Диви, який метелик над тобою літає... — скричала Неля.
— Ну, а ти, Нелю, хотіла б бути ©цим метеликом? Скажімо, не цим, а таким із золотистофіялковими й зеленкуватими крильцями...
— Щоб мене натикали шпильками на картон і дивилися на мою мертву вроду? Ні, не хочу... — запротестувала Неля.
— А по-моєму, вони краще за нас знають сенс життя, — провадив свою, йому одному ясну думку, Тарас, стежучи за метеликом.
— Гм...
— Філософія амеби...
— Хоч би... Чим ти, Килино, вартніша за амебу? Недовго було й до сварки.
Та посваритися їм не дала пісня.
Десь далеко тонкою луною котилася поліська пісня жури. Не самі вони тут, в храмі природи. Він ожив по-людському, став тямний, явилася душа лісу. Замріяна, спрагла далекого й недосяжного жура.
— Гайда, хлопці, по конях! — спам'ятався перший Тарас.
II.
— Де ж твої підсочки? — питалася Неля в Килини.
— Зажди трохи, будуть! — впевнено казала Килина, хоч у душі трохи потерпала. Ануж, так ітимуть цілий день
і ніч та й не побачать ніде живої душі. Тільки хтось співатиме цю журу, — може сам ліс?
— Проте ж, як гарно літо проживемо! Цілий день у лісі. Тарас буде тільки підсікувати сосни, а ми тільки ходитимемо позаду й збиратимемо живицю. Грошей заробимо цілу купу. Молоко попиватимемо. А в вільний час порозлягаємося в лісі й читатимемо... Ще краще, як у санаторії... Бо надокучить же цілий день нічого не робити...
Книжок вони, всі троє передбачливо понабирали стільки, що аж угиналися під їх тягарем.
Ба так і в місті Килина малювала їм цю казкову перспективу. Це був пекельно-геніяльний плян, — поїхати в ліс на ціле літо на підсочний промисел, заробити грошей, подихати сосною, напитися молока досхочу — ще й привезти із собою натуральні документи, що пролетарський студент працював ціле літо промисловим робітником.
Плян цей виник у Килини як закінчилися іспити. Було дуже чудно почувати себе зорсім вільною людиною, трохи порожньою після вчорашніх напружень. Так, наче ти відірвався від землі й перестав діяти закон Тяжіння. Роби, що хочеш, — а воно нічого не хочеться. Інерція напруження, заклопотаности "хвостами", робочої звички ще діє. Неможливо й так без діла сидіти, але й літери найлегшої книжки не лізуть в голову. І чудове літо манить тебе своїми розкошами.
Студенти розїзджалися.
Одні їхали додому, другі в екскурсію, треті — із старших курсів — на виробничу практику, четверті не мали куди їхати, як от Неля, п'яті не хотіли їхати з їм одним відомих міркувань.
Килина, наприклад, не може в своє село навернутися, бо зараз хтось донесе, що вона має зв'язки з батьком-куркулем і тоді — прощай, інституте! І так усе на волоску тримається, комісія перевірки соціяльного складу студентів вже не перший раз наміряється її викидати, та вона всякими правдами й неправдами діставала досі потрібні документи.