То раптом стіни стрясалися від аплодисментів, бурі захвату... Такого успіху, мабуть, самі письменники не сподівалися. І кожен мистець доносив свої перлини по-своєму, кожного зустрічали й проводжали з шаленим надпоривом.
Крайнього напруження досягла авдиторія під час читання двох новель. Прозаїк з крилатими бровами й густим, мов тужава туча, поглядом, читав так, що слова його віяли на душу не як слова, а як хвилююча, стрясаюча душу, музика. Емоціями повної залі молоді вони владували якось непереможно, всесильно, магічно.
Хвильовий підкоряв собі світ.
Ще з п'ять хвилин панувала тиша в залі, коли він закінчив. Приголомшені, тихо сиділи всі, мов осліплені блискавицею, що прорізала й розколола небо. її вже не було, а відчуття ще живе. Мов усіх ввергнуто було в якийсь інший світ і звідти вийнято назад у цей звичайний, буденний і, все ж, дивно оновлений світ.
У всіх в умах дзвенів ще шум сосон, бреніли слова: "А сосни гудуть, гудуть... Чого так сосни гудуть? Ах, ви сосни мої — азіятський край"!...
Нововідкритого майстра слова не хотіли пускати зі сцени гуком, скаженим гулом, завиванням. Але завіса опустилася.
Всі сиділи й не хотіли вставати. Чекали ще чогось, і ніхто не підводився з місця.
Але їх і не думали пускати. Оголосили тільки перерву на десять хвилин.
От чого душа хотіла! Наче жайворонок у небесній синяві, купається вона в цій мистецькій атмосфері, що привезли із собою і розвіяли навколо столичні письменники. Купається вона у сяйві люстр, у великому зборищі людей, з єднаному одним, великим, людським. І він, і кожний тут — невід'ємна частка цього кипучого великого організму, що сміється, клекотить гомоном, хвилюється. Не коліщатко, не піщинка, не гвинтик, а жива, діюча і безмірно потрібна частка однієї живої душі, що без неї не можна уявити велике.
Тарас почував уже себе членом "Плуга".
IV.
Карло Моор також був тут. Він був на гальорці й бачив усіх, хто де сидить. Але ніхто його не цікавив. Він, правду сказати, й не прийшов би, якби не сподівався її побачити. Тепер, як іде вулицею, в кожній сподівається впізнати її і в кожній розчаровується. Ніхто й ніщо не цікавило його тепер, крім тієї єгипетської голівки із смоляним чорним хвилястим волоссям і очима більшими ніж уста. Нема її!
А вона повинна тут бути! В кишені у нього лежить най-дорогоцінніший талісман — лист. Від неї. Він упивався кожним словом, кожним закрутком, за ними шукав бага-тенних світів, груди його розривало від щастя. А там було лише кілька слів, запрошення десь зустрітися, бо вона дивується, що він і досі не знайшов часу, щоб продовжити так оригінально завязане знайомство.
Після трьох невдалих візит Кармаліта туди вже й не йшов більш. Вона сміється з нього. Вона не цікавиться ним, якби цікавилась, то переказала б, коли прийти йому, коли її можна застати.
Він уже про неї й думати не хоче. І от — цей потряса-ючий лист.
Нічого йому так не треба було, як хоч здалека побачити, Запитися тим, чого ні в кого, крім неї, нема. І от шукав уперто по всій залі, вдивлявся, — її не було.
І раптом, у перерві, коли всі почали вставати, — Серафимові серце стукнуло й спинилося. Сліпуча до болю посмішка ударила його щастям... і...
Вона сміялася до якогось юнака. Поворот її голівки сповнив Кармаліту божевільними ревнощами, ніколи він так не любив її, як у цю хвилину. Він закоханий, безнадійно закоханий! Це ясно! Бо чому від неї аж через усю залю плине невимовне щастя?
Гіпнотизував її очима. Невже вона не обернеться, не відчує? Гіпнотизував, аж поки вона не почала озиратися. Серафим вітав її рукою, але вона не бачила його. Когось і вона шукала, а потім перестала шукати, захоплена тим, чим були захоплені всі.
V.
Як знову знялася завіса, ролі помінялися.
— Хто хоче висловитися? Може які будуть запитання? Можна подавати записки.
Зразу ж виступили один за одним знані Тарасові з вечірок критики й письменники, — футуристи, символісти. Вони, хоч їх і "одгетькували" сьогодні, тим анітрохи не образилися й радо вітали:
— ...нове монументальне мистецтво доби пролетаріяту, що виходить, нарешті, з задухи дрібно-буржуазного мистецтва на широкі площі для мас. Ми також проти гасла •мистецтво для мистецтва", воно повинно бути мистецтвом праці творчого колективного МИ... Але маючи за далеку провідну зірку червону інтернаціональну мову, треба пам'ятати, що шляхи до неї лежать через національну добірну, культурну мову... — казав один.
— Ми проти національної обмежености безпринципного спрощування, буржуазних мод, аморфних, аполітичних мистецьких організацій, провінціялізму, трьохпільного хуторянства, неуцтва, еклектизму... — заявляв другий.
Виходили на сцену один за другим юнаки й заклинали, що вже пора й тут створити нову літературу Жовтня. Велика епоха повинна мати великих майстрів.
Потім усі вздріли... юнака з довгим волоссям "під Маркса", у такій самій чумарці, як Пилипенко* але страшенно облатаній. Він вийшов і почав свою промову:
— Товариші! Я вийшов поділитися з вами моєю великою радістю, що тут бачу, позаяк... Себто, я хочу... Я ось вам прочитаю свого власного вірша, по...
— Не треба, товаришу Позаяк! — крикнув хтось із залі.
— ...позаяк я сам селянин із батраків і все життя про-батракував у куркулів, і, нарешті, мені світ розвиднився... Я хочу... вам прочитати... позаяк... — белькотів він, а в залі вже реготалися, а дзвоник уже дзвонив, щоб промовець кінчав.
В залі почали вставати, щоб краще роздивитися, голосно засміявся хтось. Ще дужче. Сміялися в усіх кінцях залі, вже заглушували слова промовця, а він ніяк не міг вибратися з нетрів своєї біографії і все спотикався об "позаяк".
Дзвоник дзвонив несамовито, сам Пилипенко підійшов до промовця й потягнув його за рукав. Але юнак із а-ля марксовою шевелюрою захопився й нічого не чув, все підготовляв слухачів до свого вірша. Він, здається, не помітив навіть, що добросердечний Пилипенко узяв його під пахву, мов лантуха з половою, перевернув боком і виніс із сцени за лаштунки.
Вся заля несамовито веселилася.
VI.
З театру Серафим вийшов найостанніший. Він у той час, як усі рвалися одне поперед одного, бігли навипередки, щоб захопити чергу до Гардероби, він стояв і безучасно дивився на партер.