Ця неподілена земля вже зродила зненависть між братами. Вона живилася спогадами дитинства, повсякчасною різницею між рідними Киріїними дітьми та нерідними.
"Може справді огрубів Меркурій від сирітської долі?" — часом думає Дарка про чоловіка. — І тепер на ній, залежній від нього, виливає він ту жорстокість і черствість, що сьорбнув змалку.
Бо хто сказав би, що цей милий, з такою гарною ніяково-доброю, кепсько стриманою посмішкою, до людей приязний чоловік, — у родинному житті був грубий, черствий, камінь? Хай би вона з ніг падала, — не допоможе їй ніколи, але ще налає, що помалу повертається.
— Чого в тебе обід незварений ще й досі? Чого в тебе діти замурзані?
— Взяв би та поміг...
— А ти ж нащо будеш?..
— Чи я в тебе наймичка? Не штука отак сидіти й командувати, а ти перероби .все!..
— Е, що там хатня робота... В поле ж тебе не посилаю жати!
— То й я сяду та буду читати книжечку...
— Ну, й читай!
— А хто все це переробить?
Йому до цього не було ніякого діла.
Деспотичний і недобрий до неї, милий і симпатичний на людях, чоловік їй був часом смішний.
Вона не знає, за що хапатися, звивається серед дітей і в шинку, як муха в окропі, — а чоловічок сидить, читає книжку і... плаче. Хотіла б вона знати, що там у тих книжках написано, коли вони його більше вражають, ніж те, що діється під носом...
В нього, справді, була якась химерна вдача.
Тимчасом, вибирання книжок для Микити ще не закінчилося. Справді, пристрасний книголюб, Меркурій уже встиг назбирати чимало книжок. Сам того не відаючи, мав він уже всю основну українську літературу.
Нарешті, витягнув він "Сонячний промінь" Грінченка, як погляд Микити впав на "Миколу Джерю" у бурячковій обкладинці. Вигляд її спокусив Микиту, він за неї вхопився.
— Е, цеї не дам... Я ще й сам її не дочитав! — рішучо заперечив Меркурій.
Але то була неправда. Річ у тому, що "Миколу Джерю* він читав вечорами жінці. Небувала річ, але так! Він читав цю книгу не раз і шкода йому було, що сам він над нею приплакував. Таку гарну книжку мусять усі знати. Забував про своє гоноровите ставлення до Дарки, як до нижчої істоти, ущасливленої коло нього працювати...
Але він соромився цього нового в їхньому співжитті. Вони так не розуміли одне одного!
Він любив усякі музичні інструменти, книжки, всякі новинки — вона ставилася до цього, як і батько, — що варте це все, коли сам — товстошкура довбня?
Він любив широко війнути грішми, — накупити дорогих, панських уборів їй і дітям, накликати гостей і добре їх почастувати. Вона показувала йому нагальні дірки й латки в господарстві. Он діти без черевиків ходять, он пачьтечка треба... а він грається та приплакує над книжкою. Краще б мені дівчину взяв до хати...
Він здав з половини своє поле, щоб ні себе, ні жінку не заставляти до тяжкої роботи, — хай уже не скаржиться, Що тяжко їй. А то все стогне та стогне! Он інші більше господарство мають та й не стогнуть...
— А хто в шинку?..
— Та хіба то робота? За виграшки!..
— А город?..
— Та нащо він'тобі?
в
Ні, від цього Дарка вже не могла відмовитися. Ще й города не мати? Де ж вона тоді відпочиватиме від цього містечкового шинкарського життя?
У неї не було другого світу, крім реального, вона в ньому прагнула краси. Меркурій у всьому ділився надвоє, цілком одне одному протилежне. Вона ж була цільна, нероздільна, закінчена.
Коли читали "Миколу Джерю", він плакав, хвилювався, переживав усім серцем. Дарка слухала дуже уважно, майже побожно. Але суворо сказала раз:
— Хіба це воно все правда? Отак, якась побрехенька!.. Як сама вона вміла тільки правду, так і від книжки
вимагала. Не терпіла жодної фальші, не розуміла, чого це він із книжки чуже горе до серця бере, а своєї жінки не пожаліє...
— Що ти тямиш?.. — ображено відповідав Меркурій. — Часом треба побрехеньку скласти, щоб краще правду сказати. Що то... мужик, мужиком!..
І чмихнув незадоволено.
— А певно, ти ж мною гордуєш, у пани пнешся!..
Але "Миколу Джерю" все ж читали й ще не дочитали. Вже збираючись, Микита, звичайно, між іншим, говорив, чого прийшов.
— Це хотів порадитися... — бовкав він. — Хотів порадитися, чи посилати мені сватів до Демиденкової Степані.
— Ти б із цього й починав, — зразу викрив Микиту брат. Він знав, що Микита не за книжками прийшов. Така вже натура була — все винюшкувати, покрутитися довкола, ніде не зачепитися за гострий кут.
— Казав би зразу... А то — мнеться, треться!.. Це до тієї Степані, що на Марієцьких хуторах? А чого ж, славна дівчина. Хто ж це за сватів буде?
Навіть ота форма запитання була тільки для людського ока. Микита вже все обміркував, переговорив, з батьком уладнав...
— Та думав — може б ти? — запитливо подивився Микита на Меркурія.
Широка усмішка ладна була розпливешся на Мер-курієвому обличчі, він до безтями любив усякі учти, весілля, оказії,... Але, стягаючи ту неслухняну посмішку, запитав:
— Як то воно там? Ми, мисливці, добрі молодці, вийшли на лови, перейняли лисицю, темнобуру куницю. Були б пійняли та утікла, бачили, як до вашої господи забігла. Віддайте нам нашу куницю... Так чи ні?
Меркурій чудово знав, що має сват казати, але захотілося йому вдати, що він незнаючий, нетямущий...
Микита підхлібно й солодко сказав:
— Чи то мені тебе вчити? Ти ще інших навчиш.
— А хто ж другий сват?
— Може Антін Рогізняк?
— Слухая візьму, в нього такі вуса, на всі груди, — вирішує Меркурій.
" Господи, тільки й робив би все життя, що бавився.€ — думає Дарка.
Цей сезон був багатий на весілля. Починаючи від Різдва, одне весілля було за другим. То якісь хрестини, то якісь іменини, то входини. А як не вони куди їдуть, то в них у хаті людей повно. Не тільки в четвер, але й на будні. Який хуторянин не заб'ється до Дрижиполя, — не минає Меркурієвої хати. А вступить до цієї хати, — не минеться так, щоб не випити, не погуляти...
Такий якийсь талант у нього був, — скріпляти в громаду, в одне веселе товариство. Де слово скаже, де прикаже щось доладу... Там щось заспіває, а щось і заграє...
І кого не підкупить його посмішка? Наче він стримується щоб її не помітили, а вона, все ж, пробивається. Наче в ньому бурує в душі затамований сміх, але його приховує зверхня байдужість. При цій характерній посмішці всі м'язи його обличчя були в роботі, але працювали на те, щоб стримати її. Наче він ховав свою доброту, прикриваючи зовнішньою грубістю...