— То я мушу робити, як наймичка, а ти будеш гульки справляти? — вже потім насмілювалася йому сказати, коли збагнула дух цього дому.
— А нащо ж я тебе брав! — одверто відповідав Меркурій.
Таємні, нікому неоскаржені сльози лилися вночі, як ніхто не бачив і не знав. Кому казати? Бачили очі, що купували...
Сама собі господиня, сама собі вибрала долю. І вже краще терпіти від товстошкірого Меркурія, ніж любити без тями веселого Петра, до всіх однаково байдуже-доброго. Того вона воліла не бачити й не чути. І це їй наддавало духу терпіти.
Була завзята й непримиренна. Не забувала нічого.
III.
А втім, ніхто в Меркурієву душу не заглядав. Ніхто не знав, що в ній завіряється. Дарка його вважала за товстошкурого, сестра Христя й досі жалувала, хоч він і сам уже мав діти, батько й досі мав за наймита, а мачуха й досі називала ледащом.
Бачив Меркурій, як мала білоголова Оксанка по пилюці на шляху лазить та курячий послід збирає й їсть, тимчасом, як жінка десь на сто двадцятьох десятинах батькових пшеницю жне, — і кляв Керейку. А через кого ж то він із Даркою посварився, ще й з дому в поле нагнав якнайшвидше?
Одного разу задумав він відділитися.
— Он стоїть хата в Дрижиполі. Як маєте людям у найми віддавати, то краще б я там жив.
— З тебе такий хазяїн, як з клоччя батіг... — відказує Яриней.
— Нічого йому не треба давати, — цвікнула й Керейка. — Прогайнує, просвище... То такий...
— А ви б хотіли, щоб вам усе панщину робити, на рябу Гантошку? — відгризнувся Меркурій. — То дасте мою пайку поля, чи як?
— Ти ще не заробив! — подумавши, сказав старий. — Прироби собі так, як я... з мурґочки...
—Ну, то добре! — відмінився на обличчі Меркурій і тільки губи стиснув. — Як так, то я й сам собі раду дам! Н-ну, т-то й д-добре!
Меркурій пішов до Янкеля Цудечкіса в Дрижиполе, відніс йому в заставу свого кожуха й шапку, узяв сто карбованців і найняв у заїзді насупроти собі хату.
Він щось задумав.
Він задумав таке, що аж у носі закрутить тій Керейці. Таки не буде так, як вона хоче! Ледащо? Хай і ледащо, от розсядеться в себе в' хаті та читатиме книжки зрання до вечора і ні від кого не буде ховатися. А скрипки й гармонії навмисне порозвішує по всіх стінах. В пани пхається? А їй що? Ще й наймичку найме, щоб жінка не робила, — вже не буде вона на Керейчиному багатстві рук об стерню колоти.
Меркурій на радощах і на самоті аж забув стримати свою неслухняну посмішку. От уже тепер він нагуляється! Так козаки на Хортиці не гуляли, як розгуляється він. Усе будуть у нього в хаті співи та музики, а в поле вже не піде орати, хвостів волам крутити та в гною бабратися не буде. О, тепер він книжок матиме та й матиме! Шафу купить для них.
І як він раніш до цього не додумався? Оце тільки на днях шибнуло йому в голову, якось із Абою розговорився.
Воно, звичайно, було б більш по-панському, якби так десь писати, або як Федір, попом бути, та ба — для того треба трохи повчитися. А як він самоук... Хіба може краще візником стати десь у Києві, як он Дарчин брат, Симон? Або ще може щось таке видумати?
Якби то так колись, за часів оних, то пішов би в козаки, а то, їй богу, нема де людині подітися від цеї Керейки з її Гантошкою та лисом-Микитою!
Ці його розумування про велике майбутнє, що сьогодні відкривалося перед ним, перебив Аба Цудечкіс, давній приятель і товариш по підпільному революційному гуртку, а тепер сусіда. Вони й тепер, як здибалися, то постоять, поговорять про те, про се. Він зайшов, цікавий, чого це так весело тому Меркурієві, * чого це він розсвистався тут у порожній хаті?
Вони тепер були вже на "ви".
— Бо я вже тут живу! — відповів Меркурій, хойаючи сопілку за халяву.
— І що ви думаєте, — батько за вас буде платити комірне?
Нащо Меркурієві було наймати хату?
— А я тут шинок зроблю, — каже Меркурій, вже стримуючи неслухняну посмішку.
— Як то — шинок? — підскочив Аба. — Треба мати патента...
— А я вже й маю, — чванькувито поліз до кишені Меркурій.
Між братани, старшим Меркурієм і молодшим Микитою, давно вже зайшли такі відносини: Микита був поштивий, лагідний, ласкаво-усміхнений; Меркурій — зверхньо-доброзичливий, добродушно-протеґуючий, трохи кепкуючий.
Дарочка, чи, як тепер її звали, Дарія Пилипівна, так чудово вже вивчила за ці роки зовнішню й внутрішню сторони їх родинних доброзичливих взаємин, що її не могла обдурити ця зовнішня машкара. Вона нікому ніколи не говорила про свої спостереження, — а кому було й казати? З природи була мовчазна, подруг не мала, ляпати язиком не вміла, пліток чужих не любила.
Микита приходив уранці, як ще снідали, починалася розмова.
— Ну, що там на хуторі?
— Та хвалити Бога!
— Як там тато, мама?
— Богу дякувать...
— Чи вже отелилася лиса корова!
— Ще вчора. А ти знаєш, чого я оце прийшов? — питав Микита.
— Скажеш! — не цікавився Меркурій.
— Хотів попросити якусь книжку прочитати.
— Яку? — здивовано питає Меркурій.
— А там у тебе є...
Але Меркурій (і Дарка також!) знав, що це ще не того. Меркурій каже:
— Нема в мене!
Дарка знала, що так скаже. Є в нього до біса •тих книжок, а любить ото придуритися!
— Та може там яка знайдеться, — уклінно й ласкаво просить Микита. — А пошукай-но там, у шафі!
І Микита знав, що в брата книжки є. І що брат почне зараз по одній, мов дрочачись, витягати.
Меркурій, стримуючи м'язи неслухняної посмішки, справді відчиняв шафу.
— Ну, ось може цю?
— Календар Брюсова... Е-е... — кривиться Микита. — Може там яка друга є?..
— Журнал "Нива", — витягає Меркурій комплект "Нивы" за цілий рік у грубій оправі.
— Це велика, мені якусь маленьку, похватну...
— "Марко Проклятий". О, це книжка!
— Цю вже читав...
— То може таку?
— "Козир-дівка"... Е, це мабуть, якась славна книжечка...
Хто сказав би, дивлючись на цю мирну розмову, що два брати — закляті вороги один одному. Микита був найліпший син у Яринея, він умів підлеститися, солоденько заговорити, поцьомати в руку... Ніби-то склав уже Яриней духовну і всю землю віддає йому, Микиті. Меркурій, хоч і жив уже самостійно, із ста двадцятьох десятин дістав, від батька наділ у шість десятин. Старий не збирався ділити межи дітьми землю.
— Поки живу ще, нікому не дам...