А він? Чому не взяв до себе, щоб хоч трохи відпочила від тяжкої роботи? Вона боялася їм слово сказати, мовчки за зиму перепиляла й перерубала вісім тонн дров. О, Боже!
— Чому ви мовчали? Сіли б і сиділи.
— Як же ти всидиш? — не тямила мама. — Коли все я-кась робота. Хтось та мусить зробити. Та, бідна, зранку до дванадцятої години ночі на роботі, тільки прибіжить пообідати. Той у школі, той удень спить, бо або вночі у черзі стоїть, або на варті... А я вже бачу, що треба обід варити та нема дров, то мушу сама братися...
А він, що так мріяв бачити у хаті в себе маму, — хай би тільки лежала отак, — чому він не мав, чому вже не матиме цього щастя?
Невже вони справді покладуть її під операційний ніж?..
— Мамо, може не треба тієї операції?
— Я знаю? — несміливо відповідає мама.
Бо обоє думають: ракові хворі можуть півроку мучитися й криком кричати. В чім же милосердя? Не давати під ніж чи дати?
І так, і так страшна вина перед мамою на все життя.
Операцію треба було вже робити, вже й так було задав-нення, але лікар при відході покликав Тараса до себе й сказав, що хвора температурить, треба вичекати. Чи можна забрати її на цей час додому? О, так, може хатня обстановка на неї гарно вплине.
Враження було таке, що й лікар у цю операцію не вірить.
Це була якась відтяжка. І може б справді не треба було операції? Вони всі подуріли й безладно борсалися в своїх думах.
— Я наче вже й поздоровшала, — казала мама.
І вдома сиділа мама на ліжку, обійнявши коліна руками, й усе думала, десь далеко була сумними очима. Оксана служб своїх покинути не могла. Тарас став за кухаря. Мама забувала тоді, що хора, за кожний його рухом стежила, вчила, як треба, як не треба. Зрештою, встала й почала йому допомагати.
— Мамо, — з досадою сказав він. — Я й без вас зроблю! Підіть та посидьте хоч у садку трохи. Хоч тепер відпочиньте!
Мама скорилася, а Тарас каявся. її все так вражає! Вона ніколи не могла позбутися своєї вразливої осташенківської вдачі, випещена в сім'ї, де всі її, найменшу, любили. А він із своїми Сарґолівським^и грубостями до неї... Вона напевно й його перелякалася, як боїться Оксани.
— Ось тут сидіть, тут так гарно, — вмостив він маму під вишнею на розкладному ліжку.
— Боже, що зо мною стало! — зідхнула тихенько мама. — Я. ж іще торік лазила на цю вишню.
—Треба колись і відпочити... Хіба тут погано? Я ось трохи попораю та й також вийду.
Як вийшов удруге, так за півгодини, на ліжку не знайшов уже мами. За вишнями вона підгортала картоплю. Мила, поетична пристрасть до городу! Навіть тепер вона не втерпіла, її тягнуло до зілля, до сапи. Вона не може дивитися на запущений без її дбайливої руки город, на цей бур'ян.
її треба було глядіти від роботи.
Довелося забрати маму знов до хати.
Ці кілька днів були такі короткі й такі каторжно довгі. Хай би ще побула вдома! Але й години вже не можна було гаяти, вже й сама мама змучилася. Настала хвилина, коли вона сама зажадала:
— Або туди, або сюди! Вже не можу я! Вже одбути — та й по всьому. Везіть мене на операцію...
Велика мука — ждати страшного.
III
Паротяг востаннє свиснув і поїзд плавко рушив. На душі знаменитого на весь Союз драматурга, з блискучою політичною кар'єрою, майже вже депутата до Верховної ради СССР, було грайливо, сито, погідно. В душі ще бреніли відгомони тушів і привітальних промов.
Щодень приносив йому раз-у-раз вищий щабель на суспільній драбині. Душа не знала вже, чого й бажати. Слава і почесті спадали на нього звідусіль, стелилися під ноги золотом і раболіпством.
Не забути... Треба дати розпорядження Літфондові, щоб приготував на виноградний сезон віллу в Сочі... Він перевтомився...
Автомашину він віддасть Софі, а собі купить першо-клясного "зіса".
Тільки при згадці про Софу йому стає якось нудно. Як змусити її відійти від нього? Він уже до неї не обзивається, а часом, замість кликати її, свище, а вона, як покірна собачка, біжить на свист. Вона вже йому осточортіла, він мав немало інших, але що вище підносився він, то менше мав надії від неї відкараскатися. На нього тепер звернені всі очі, оцінюють кожен крок його, вже не випадає депутатові Вер-хохної ради брати відкритий розвід із жінкою.
Потім, треба собі завести ще одну секретаря-стеногра-фістку, одній диктуватиме листування з виборцями, а друга... Взагалі, треба буде завести добрий, солідний тон...
Інженер людських душ дивиться із вікна на цю юрбу, що метушиться, мов комашня, із своїми клунками на пероні, •що пхається до вагонів із криками й лайкою. Всі безладно тиснуться й самі собі перешкоджають увійти у вагон. Барани! Дивиться він на робітників у чорних засмальцьованих блюзах із незагорнутим хлібом під пахвою і питає себе, — де ті герої його п'єс? Всі оці, — сірі, нецікаві, дрібні.
Але на те ж він партійний письменник, виразник дум і пргнень трудящих мас, щоб у творах показати патос со-ціялістичного будівництва, перемогу соціялізму в одній країні, яскравих безпартійних більшовиків, розвиток національної культури. Справді, кількість патефонів, велосипедів, радіо та інших показників культури зросла неймовірно. Це — нова культура переведеного на колгоспі рейки селянства...
Вельможа витяг бльокнота і записав важливу думку. Він натрапив на золотоносний мотив своєї нової п'єси.
Думка його реагувала лише на партійні гасла. Він не розумів, що можуть бути ще якісь інші світогляди, душевні організації, світовідчування, горе, людський сум, передчуття. Він розніжено витягся на зеленому плюшеві і аж тепер відчув, як утомився за ці дні.
Нічого! Все надолужить тепер. А заким доїде, — славно виспиться.
Раптом Борис розплющив очі. Смертельний жах пронизав усе єство, — він падає, падає вниз, а кругом нього ті самі хвостаті й рогаті чорти, сторукі й стоногі потвори танцюють свистотанок.
Ще хвилина й Борис отямився. Що за біс? Один і той самий кошмар його переслідує. Як це страшно, — падати й не бачити дна. Але це тільки перевтома. Ніякого передчуття нема, він добре знає.
Борис встав, натиснув ґудзика, світло залляло купе. Він заспокоївся. Все ж, він — депутат, майже депутат до Верховної ради СССР. Сановник.
Цим самим поїздом вертався й парія соціялістичного суспільства, Тарас Сарґола. Віз темну зяючу пустку в душі.