Доярки й свинарки не розказували на з'їздах, що зникла вже з села славнозвісна гостинність. Минулися ті часи, коли молодиця виходила аж на шлях шукати подорожнього й кликала, щоб він у неї попоїв пирогів із сметаною. Тепер приїжджа людина, може три дні ходити голодна, просити продати їй хліба, — й ніхто не продасть, бо кожне має лише обмежений пайок. Відряджені представники з міста могли дістати прохарчування лише з комори колгоспу.
Майбутній всесоюзний депутат не знав про черги, спекуляцію і дивовижну економіку країни, де постійно, як під час війни, зростає спекуляція дефіцитним крамом. Приватна торгівля стала підпільною, оплуталася пишними ліянами навколо хиріючого деревця соціялістичного постачання — й почувалася дуже добре. Суть зосталася та сама, — змінилася форма.
Він не знав цього й не хотів знати. А ті показники, цифри, норми й наднорми, змагання й відсотки здалека здавалися романтичними, але зблизька, — ой, як нудно!
Втім, знаменитий драматург подавив позіх і подумав:
"Але ацо треба, то треба! Нема таких фортець, яких би не здобули ми, більшовики. Цека вимагає знов колгоспної п'єси, — п'єса буде. Трохи із Шекспіра треба буде скубнути, трохи із "Баби Палажки..." Нечуй-Левицького, трохи із боротьби з петлюрівськими бандами... Ну, там трактористка якась із орденом... заможність колгоспних мас... якогось відсталого "індуса" ввести... От, уже й є! Назву я її... "На масивах України", може?"
Зрештою, хто посміє спробувати п'єсу провалити, коли її замовляє цека?
А в сни він не вірить. То забобони. Що може йому трапитися? Ось вони доїжджають без жодних катастроф і напевно все зійде якнайкраще. То просто перевтома. Нову п'єсу писатиме в Сочі. Вирішено!
п.
Тарас із страхом підходив до невеличкого провінційного будиночка на передмісті. Чи встигне він?
Операція, як видно було з листа, мала наступити негайно. Ноги під Тарасом дерев'яніли, не слухали, з кожним кроком він підходив до невблаганної ясности, зараз знатиме, — як є. Бо досі він себе потішав невідомістю, надіями на перебільшену Оксанину їіаніку. Досі він наче снив кошмаром, а в підсвідомості жевріло, — це все лише сон, а не дійсність.
Оксана ще не була на роботі, вона якраз виносила двоє відер води із сусіднього подвір'я. Як побачила брата, розплакалася. Така енергійна завжди, Оксана здалася.
Марні надії, кошмар — не сон. Серце Тарасове падало в безодню.
— Де мама?
— В лікарні.
— Операція... була?
— Ні... Я сама не знаю, що робити. А як... помруть? Найстрашнішого ще нема. А може й не буде? Що каже
лікар? Може й не треба операції?
Тарас із надією дивився Оксані ввічі, ловив, що уста ії кажуть, ловив надію...
— Я вже здуріла. Сама не знаю, що робити. Добре, що ти приїхав, кажи тепер ти...
— А тато що кажуть?
— Татові нічого не треба й казати, вони тільки плачуть нишком, думають, що ніхто не бачить. Як почули, що лікар сказав — уже запізно...
— Запізно?
— Так... Один сказав запізно, а другий береться робити, бо без неї будуть довго мучитися й однаково... але... вони не певні в кінці. Виходу нема. І без неї... А може після операції ще поживуть...
І того, і того серце прийняти не може.
Вже Оксана дивилася з надією, — що вирішить Тарас?
Тарас стояв такий самий безпорадний і безсилий. Дати під ніж, — зарізати. Не дати, — на довгі ракові муки приректи.
— Що кажуть мама? Хотять вони операції?
— Вони тепер, як дитина. Що скажеш їм, — покірно слухають. Господи, Господи... — ковтала сльози, підіймаючи відро, Оксана.
Того суму в хаті повно було в усіх кутках. Тато підняв голову, побачив Тараса, сів на тапчані й тільки сказав, блідо всміхаючись:
— О-о!
Небіж Юрко потрусив руку Тарасові й розпитував про щось незначне.
— Чого так виріс? — незначно й Тарас питався. Він думкою був у лікарні.
До неї йому ще страшніше було підходити, ніж до Окса-ниного дому.
Зараз побачить маму, яку вже оплакав і яка вже буде... мертва через якийсь час. О, як зробитися безтурботним і веселим, як їй показатися, щоб не розридатися? Вона ж усе бачить, все відчуває. І мабуть знає про себе більше, ніж усі вони.
Мама сиділа на ліжку, обнявши по-дитячому коліна, й щось думала, втупивши очі в далі своїх думок. Вона ожила, втішилася, уздрівши його.
Нарешті, приїхав він. Думала, що вже й не побачиться. Це ще коли б Галя... Але голос її був жалібний, наче скарга старшому. Той підліток, яким усе від неї віяло, виступив зовсім — дитина хотіла ласки, захисту від страшного, невблаганного жорстокого страховища.
Всміхалася й розказувала, про все розпитувала, а лише устами. Вираз очей сумний і той самий правдивий.
— Ось уже після операції поправитеся й поїдете до мене, не журіться! — брехав Тарас, а якби то було так!
Мама ніколи не вчила їх'брехати і з таким невмінням пустила їх в світ. Тепер він мусить щось брехати. Треба самому вірити в те, що кажеш.
— Та коли б уже відбути, — відказувала.
І Тарас бачив, що й вона не вірила своїм словам, але не каже їм, бо знає, — цим вони хотять її потішити. Вона вдає, що вірить їм, ніби в неї не страшний рак. Так Оксана його попередила, що мама не знає, але бачив, — усе знає.
Вона тільки вірила, що вони її захистять.
Довго не хотів він іти від матері, бачив, що то була й її радість. Відтягти думки від прийдешнього, — а так багато ще було інтересу до життя, до всіх тих дрібниць, що з них воно складається.
Він знав із Оксаниних слів докладно, як було, а ловив найменшу подробицю знову від мами. Так, Оксана вміє накричати, — що на Юрка, що на маму. "Зараз мені до лікаря! Чому досі не пішли?"
— А ви й злякалися?
— Таки боюсь її трохи, — всміхнулася мама. — Вона ж, як старша.
— Ну, а чого ж справді не йшли, як почулися хорою?
— За тією роботою чогось ніколи часу не було, — виправдувалася.
Не смів він їй тепер дорікати за це зволікання. Чи то вже вернеш? Чи треба їй у ці хвилини інші якісь слова, тверді й шорсткі, говорити? Бо з її шістдесяти чотирьох років пятидесяти мов не було. Менша сестричка. Вона корилася всім старшим, — Оксані, йому, — аби захистили.
Лютий він був і на себе, й на Оксану, й на батька, й на Юрка. Чого вона в них була за наймичку? Така худенька слабосила, стара.