— Прийняти! — гаряче сказав Кармаліта.
Не всім це подобалося. Жінка з трьома дітьми. А тут треба таких, щоб робили.
— Ще подумаємо! Відклади цю заяву до наступного засідання.
— Заява Андрія Рачка, — читав секретар.
"3 огляду те, що. я призхожу із самого бідного населення і цілком комуністичного напрямку й співчуття, то прошу зарахувати мене дійсним членом вашої комуни. Прошу вияснити і якомога скоріше повідомити про все."
— Не знаю, як ви, а я б його не прийняв, — скривився Кармаліта.
— Чому?
— Бо це, кажуть, такий ледар, що й удома не хоче нічого робити. Хоч би й тому. Крім того, п'яниця.
— Ну, то ледарів і п'яниць нам не треба, — сказав рільник.
— Ні, давайте хлопці, подумаємо. — застеріг Дуб'яга. — Це бідняк, а ми повинні воспитувати бідняцьку масу, а не відганяти...
— Прийняти! — писав секретар.
Далі йшла заява колишнього попа, а тепер бухгальтера у споживкооперації. Була це вже двадцять четверта його заява до комуни.
— Відмовити, — не думаючи, сказав Дуб'яга.
— Заява Хоми Вергуна.
— Ага, прийшла коза до воза сіно смикати! — зловтішно сказав Дуб'яга. — Як прикрутили ... А ми скажемо: "А, козі А пам'ятаєш, куме, як проти нас село настановляв?"
— Е, ні, це так не годиться! — запротестував Кармаліта. — Не слід змішувати особисті рахунки й державні справи. Я настоюю, щоб його прийняли.
— Він же йде тому, що боїться за свій партквиток, при чому тут державні інтереси? А як проти комуни боровся, то теж за державні інтереси виступав?
— Але те треба забути! Я за те, щоб прийняти.
— А вони ж не забули! Колись мед до нас носили, були найкращі приятелі, а тепер про нас кажуть, — такі не сякі, недобрі! А які ж ми? Отакі, як усі люди, та й усе! — розпалився Дуб'яга.
— Та й це думаєте так усе життя ворогувати? — насмішкувато запитав Кармаліта.
— Ще недавно жінка зустріла куму та й каже: "Слава Богу!"
А та:
"Нас ... ма, що побачились!.."
Жінка приходить додому і розказує. Що на те казати? "То нащо ж ти обзивалася? Було б не обзиватися!" "То я вже не буду".
Та й так і досі. Бачиш ти? Тепер проситься в комуну!
— А все ж, я за те, щоб його прийняти.
Дуб'язі не хотілося. Але з Кармалітою мусів рахуватися.
— То відкладімо й цю заяву. Побачимо, — знайшов він тимчасовий вихід із становища.
— Поїхали далі!
— О, це щось довге, — сказав секретар. — Заява Василя Лисенка.
"Товариші комуна Вперед.
Я своїм хистом прочитавше вашу відповідь на мій запит і дуже цим задоволений ..."
— А, це з чужого села, — згадав секретар.
— Читай-но, що він хоче ...
— Читай з середини, — додав Кармаліта.
" ... стіки я не бився і не б'юсь об хвилі несознательної селянської маси, нічого в отраслі колективного об'єднання не виходить. І бачу я, що в тім селі, де я живу, нічого не вийде, аж поки не буде сознательної маси. А я цим хочу жить, бо я цим напитан і декілька разів читав із газет про вашу комуну, де мене трогало і трогає як би мене туди прийняли. Якщо можна, товариші, то будь ласка візьміть оцей лист у своїй сім'ї і нихай розглянут а ви потрудіться і надішлете відповідь на мою адресу.
На всі упом'януті на обороті мої походження маю со-отвіствующі папери. Шануючий вашу ідею бо вона мого хисту..."
— Які там у нього походження? — поцікавився хтось.
— Та ось на початку пише: "Учасник революції в 1918 році, був два роки членом КП(б)У, з 1918 року. Член КНС, два з половиною роки був у червоній армії, був на курсах сельстроїтельства і інструктором ...
— Досить, досить, можна більше не читати, — перебив Серафим Кармаліта. — Все!
— Ні, ще не все. Ось він що дописує: "Що я маю: одну борону, два пуди хліба, бо я й сам одинокий". Ну, тепер усе.
— То як? Приймаємо? —подивився на всіх Дуб'яга.
— Відмовити! — позіхаючи, сказав Кармаліта.
— Та наче свій хлопець, — почухав потилицю член ради, Шапотайло.
— То це як наберемо таких дурнів, та й що будемо з ними робити? — запитав його Кармаліта.
— Як це ти так висловлюєшся? — напався на Кармаліту Дуб'яга. —Де ж це ми наберемо людей з вищою освітою? Самсониха тобі не до смаку, члени комнезаму не до смаку...
Дуб'яга й Кармаліта дивилися один на одного й не впізнавали. Не так давно це було, як розбігалася комуна, як село чекало, що от-от комуна загине, як сиділи на ячному хлібові і робили надлюдські зусилля, щоб комуна не розпалася, а Кармаліта віддавав свою вчительську заробітню платню до комуни, — тоді вони були однодумці.
Не раз і не два говорили вони про це саме, — хто міг би зміцнити комуну й зробити її осередком здорової новітньої селянської організації, підвалини радянської влади. Не раз сам Дуб'яга казав, що найцінніший соціяльно це середняцький елемент, який уміє господарювати. Воно й куркулів непогано було б утягнути, — часом говорив він, — бо в них є не той досвід, що бідняка. В нього три десятини кращі, ніж у іншого п'ять, бо він знає, чого землі треба.
Адже й сам Дуб'яга казав ще недавно:
— Не треба закривати очей, що селянське господарство підупало, що ми хазяювати не вміємо, а що цих люмпенів беремо, то їх треба пасти, сам він ні бе, ні ме. Але й куркулів треба так розорить, щоб вони сказали: "Давайте, будемо самі організовувати комуну".
Ще не далі, як учора, сам Дуб'яга казав:
— Це як притиснули, то ще не є люмпен-пролетаріят поліз у комуну, такий, що нікому він непотрібний.
Та що це з Дуб'ягою за ніч сталося? Який це новий вітер повіяв?
— Ну, то про мене, — бовкнув Кармаліта, ще дужче позіхаючи, — Я своє сказав.
— Заява Соловея Стрижа, — вів далі секретар, щось собі записавши на свій розсуд про Лисенка.
— Це може той, що систематично насміхається з комуни? — запитав Серафим Кармаліта.
— Він наче чоловік нічого, — відказав на це Дуб'яга, дивлючись на всіх, тільки не на Кармаліту.
— Діло ваше! — бовкнув Кармаліта.
— Не ваше, а й ваше!
— Тр^ба, щоб було й ваше! — підкинув другий член.
— Вважайте! — знов буркнув Кармаліта.
— Та не вважайте, а й ти вважай! Кармаліта встав і вийшов.
Він, власне, вийшов тому, що мав у Дрижиполі одне ділове побачення. Він уже й так запізнювався.
IV.
В ці останні дні й місяці в комуні безперестань товклися якісь люди. Одні вибували, другі прибували. Та все високі гості.