Вцілілі вагони якусь мить застигло мовчали, потім і в них вибухнув лемент, загуркотіли, одсуваючись, двері, посипались люди.
Та вже було пізно: гармаші одразу ж розвернули в той бік гармати, стрільці — кулемети, вогняні траси понеслися вздовж вагонів, злилися в суцільний пульсуючий сніп вогню, й ті, що вистрибували, гинули ще в повітрі, а ті, що лишалися у вагонах, гинули теж, і мертве перемішалося з живим.
Діти посхоплювались од перших же пострілів, і не стільки од пострілів, скільки од того, що вагон шарпнуло і пролунав такий скрегіт та тріск, наче земля розкололася навпіл. їх спершу жбурнуло в один бік, потім у другий, ще сонні, нічого не тямлячи, вони вчепилися одне в одного, а потім їх відшукали чиїсь турботливі руки, вивільнили з-під клунків, що на них навалилися, підняли, притиснули до м’якого, надійного й теплого — і те м’яке, надійне та тепле звалося мамою. Вони так налякалися, що навіть не плакали: тремтіли й мовчки дивилися у сірий морок, що клубо-чився у вагоні, а надворі блискотіло і гуркало, проривалося кривавими спалахами крізь вузенькі шпарки.
І тут зчинилося щось неймовірне. Люди заметалися по вагону, хапаючи дітей, зовучи одне одного, пробивалися до дверей, штовхаючись, падаючи і знову зводячись, не розуміючи добре, що вони й роблять, і тут над ними всіма, над лементом, криком і плачем пролунав могутній бас баби Моті:
— Отямтеся, люди,— дітей передушите!
То були останні бабині слова: чорна дошка навпроти зненацька сипонула трісками, прошилася пронизливо-білою стрічкою, баба Мотя охнула, ухопилася за груди, важко осіла. Зойкнула мама, заплакали Діма та Рита, люди, що було вмовкли, залементували ще дужче, кинулися до дверей, а чорні дошки з усіх боків вишивалися страшними мережками, і все більше падало на підлогу вагона.
Діма і Рита не пам’ятали, коли вони загубили маму. Чи тоді, як упала баба Мотя, а мама кинулась до неї; чи трохи пізніше, як відчинилися двері; чи ще пізніше, коли їх підхопив людський потік, що сліпо вихлюпувався з вагона: під снаряди, під кулі; чи ще пізніше, коли вони впали на землю й покотилися кудись круто донизу, так і не випускаючи .одне одного з обіймів; чи вже аж тоді, як вони впали до якоїсь ями, так ударившись об твердь, що аж дух їм забило.
Ота вузенька, але досить таки глибока дренажна яма і врятувала їх обох од неминучої, здавалося б, смерті.
Переплакавши, вони лежали й ошелешено дивилися вгору, а над ними прокочувалися хвилі червоного світла, і сипалася зверху земля, і тріщали дощані стінки ями. Діма щоразу весь аж стискався, йому все здавалося, що стінки от-от не витримають — зімкнуться та й розчавлять їх, Рита ж знову поривалась на плач і кликала то бабу Мотю, то маму.
Стрілянина стихла так же раптово, як і почалася. Лише якийсь час лунав важкий гул, аж вібрувало довкола; гул поступово вщухав, віддаляючись, сторожка тиша знову поверталася до залізниці — тим чутніше було якесь потріскування, та червоні відблиски весь час металися по ямі. Діма врешті наважився звестися, й одразу ж ухопився за стінку: все пливло перед очима. Він, однак, пересилив себе і виглянув з ями.
Перед ним, на рейках, весь охоплений полум’ям, стояв вагон.. Горіли й інші вагони, але Діма бачив тільки цей, він упізнав його одразу ж — по великій бляшаній латці біля дверей. Вогонь уже добирався до тієї латки, лизав її, гаряче й жадібно, бляха аж корчилася, міцно пришита гвіздками, а з одчинених навстіж дверей валував чорний дим. І в тому диму побачив Діма руки й ноги, багато переплетених рук та ніг, що звисали, і чиєсь перекошене від болю обличчя,— все те немов ворушилося, то ховаючись у диму, то знову зринаючи, і Діма, пронизаний страхом, опустився на самісіньке дно.
Рита кашляла, терла рученятами очі: дим добрався й сюди, дим і сморід, від якого страшенно канудило. Діма й собі почав кашляти, але не наважувався вибратись із ями: щойно побачена картина була настільки страшною, що він волів краще задихатися в диму.
Коли ж стало зовсім непереливки, він звівся, підсадив Риту з ями, тільки не в бік залізниці, а в протилежний, ще й наказав сестрі не обертатись. Не оглядаючись, виліз і сам. Ухопив сестру за руку й, щулячись, поспіхом рушив: здавалося, що оті чорні руки тягнуться за ними.
Йшли твердою, як дріття, стернею. І хоч були обоє взуті, високі стернини діставали до литок, особливо Риті, й вона знову заплакала:
— Болить! — і стала випручувати руку з братової долоні.
— Що болить?— спитав з досадою Діма. Нахилився до сестри, глянув на її ноги: вони були ге^ь сполосовані червоними смугами.— Давай на руки! — взяв сестру на руки і поніс уперед, подалі від ешелону.
Обійнявши брата за шию, Рита все ще схлипувала і питала, де мама та баба Мотя. Діма не знав, що відповісти.
Зсадив сестру, коли вже зовсім не міг іти. Скинув синю вельветову курточку, з позолоченими гудзиками і золотими якорями (курточку йому пошили напередодні війни, і Діма нею дуже гордився), простелив на стерні, посадив сестру. Сів поруч і сам, щулячись від світанкової свіжості, бо лишився в тоненькій сорочечці. Спитав Риту:
— Ти не замерзла?
Рита крутнула головою, що ні, сльози так і бризнули з її очей, великі, як горошини.
— Не плач,— мовив Діма.— Мама скоро прийде.— І сам повірив одразу ж у те, що сказав: так йому захотілося мами!
— А баба Мотя?
— Баба Мотя померла: її вбили фашисти.
Сльози вмить висохли в Рити, очі стали великими й круглими:
— Баба Мотя вмерла?.. Коли — в гробикові?
— Так,— кивнув головою Діма.
— І ми будемо її ховати?— Цієї весни Рита вже ховала діда і довго по тому гралася в похорони.
— Не будемо: баба Мотя згоріла у вагоні. І помовч, бо іде почують фашисти та й нас заберуть!
— Куди заоеруть?
— У вагон. Замкнуть і підпалять!
— Я не хочу у вагон! — знову розплакалась Рита.
— Не хочеш, то замовкни! — сердато вже сказав брат.
Отак вони мовчки й сиділи, одинокі в цьому безмежному
степу, а над ними розгортався ранок, досі темні, важкі хмари, що снувалися небом, легшали й тоншали, а на сході й зовсім роздерлися, і крізь них виглянуло сонце.
— Сонечко! — сказала Рита й простягнула руку до веселого промінчика, що застрибав по стернинах.— Колеться! — засміялася вона й весело глянула на брата, запрошуючи і його приєднатися до полювання за променем. Діма з осудом глянув на сестру: був уже занадто дорослий, щоб не розуміти того, що з ними скоїлось, і занадто малий, щоб поблажливо поставитись до Ритиного сміху. Звівся, сердито смикнув за руку сестру: