Діоген

Сторінка 3 з 5

Сенченко Іван

Десять років тривав похід. Військо Александра дійшло до берегів Інду13 і оазисів Согдіану14. Світ було пройдено. Мільйони людей упали до ніг Александрові, але... щораз тяжче ставало на душі Діогена. Він знав багато, він бачив багато, але те, що він бачив, не викликало вже радості в нього. З одного і по другий край світу народи гнулись в тяжкім ярмі рабства. Мінялись царі, одних сатрапів заступали інші, але доля народу від цього не кращала. Все так само тягнуть вони свою гірку лямку і за Александра, як тягли її і за Дарія15. А тим часом це ж були живі мудрі істоти! Чому мусять вони працювати для інших і не жити для себе, для своїх працьовитих жінок, для своїх веселих милих дітей? Чому світ так не гаразд побудований? І Діоген поринув у думи. Він перебирав події історії, зважував і порівнював життя різних народів. І думи ці не давали йому спокою. Колись невтомний, він ішов, низько опустивши голову. Вже давно минув час, коли він так безтурботно сміявся. Він закинув геть книги. Від розмов з жерцями, цими світилами країни, його нудило. Розцяцьковані царедворці видавались йому тими дурнями, що плачуть на весіллі і танцюють над домовиною, в яку живцем покладені цілі великі народи.

Похід закінчився. Якийсь час Александр в дитячім захопленні переживав свій тріумф, але всього цього надовго не вистачило. Постали клопоти, що робити, як бути з цим величезним царством, що не держалося купи і ладне було щохвилини розпастися. Александр вживав усіх зусиль, щоб зміцнити його, але все, що він робив, було або смішне, як от переодягання своїх наближених в одяг перських царедворців, або недоречне, як наказ про одруження з персіянками десяти тисяч македонських солдатів. Не це потрібне народам, не цього вони сподіваються, не в цих шлюбах лежить порятунок імперії. Треба робити щось величне, що привернуло б до Александра серця змучених ярмом рабства народів! Як багато передумав в ці дні Діоген! Але історія народів Ассірії16, Вавілонії, Єгипту, Персії17, нарешті його батьківщини — Греції — лише зміцнила його переконання, що причиною їх загину є рабство. Лише вільна людина може любити і захищати свою батьківщину, не боячись удару в спину. Поки ця загроза існує, царства засуджені на загибель. Так упали пишні Афіни18 під ударами Македонії — вільної від рабства країни. Так упали перед свободними воїнами Філіппа19 всі інші грецькі міста, і тепер під натиском тієї самої сили впала імперія Дарія. Воля збільшує сили народів, і тільки подумати, яка б це була сила — імперія Александра, коли б він зажадав знищити рабство! Мільйони людей потяглися б до нього, як-бо затужили за тією волею народи! Те, що думав Діоген, було страшне, а тим часом саме в цьому лежав порятунок для Александра, Греції та всіх країн, що ввійшли до складу нової світової імперії. І ще нижче опустив Діоген свою присивілу голову. Хто зрозуміє його? Ніхто! Напевне ніхто...

Раптом проблиск надії освітив його замучену душу. А що коли викласти свої думки Александрові, запалити його уяву грандіозними картинами суспільства, побудованого на нових, не чуваних людством основах, досить могутнього для остаточного завоювання Індії і Китаю. З цими думками Діоген рушив у палац.

— Що тобі? — спитали його.

— Бачити Александра, — відповів Діоген.

— Це річ неможлива та й непотрібна. Якщо ти стомився, про що свідчить твій вигляд, і бажаєш повернутися додому, то ніщо не може більше затримати тебе в цій країні.

І, вже не чекаючи, що скаже на це Діоген, царедворець звелів внести його в реєстр тих ветеранів, що повертались на батьківщину. Діоген гірко скривився і пішов геть: палац кишів знатними персіянками, і всуміш з македонськими і грецькими воєначальниками ходили сатрапи, сторожі рабства в країні. Чи не їм, пак, викласти свої плани?

Ішов дощ, і було непривітно й холодно. Свистів вітер, сумно шуміли дерева пожовклим листом. Знесилений літами й війною, Діоген лежав під парканом, не намагаючись навіть захистити себе від вітру і потоків дощу. Йому було байдуже. Життя пройшло марно. Жоден спогад не зігрів йому грудей. Людство страждало до нього і буде страждати по ньому. Ось вони йдуть, поспішають, заклопотаний кожен своєю справою, вільні і раби, одні з потаємним, глибоко захованим страхом, інші з так само глибоко захованою ненавистю. Ідуть? Хай ідуть. Зібравши сили, Діоген повернувся до паркана. Іноді до нього підходив хто-небудь, але, впізнавши, що це лежить Діоген, з сміхом відходив геть. Вуличні хлопчаки кидали в нього камінцями; жінки реготалися; визнані дотепники тягли його за хітон; він сердився, гнав їх геть, а вони казали: "Пес! Скажений пес! Коли вже вивітрить вітер твої дикі химери?!" Але всі — і ті, і другі, й треті — боялись його, бо те, чого він навчав, таїло загрозу суспільству. Світ без рабства — це безумство! І його штовхали ногами.

І проте все ж був хтось, що піклувався про нього. Прокинувшись вранці, він знаходив їжу біля себе, іноді оберемок соломи і кухоль вина.

Раз він прокинувся від тупоту ніг. "Хто там?" — спитався він. Люди зникли, але біля себе він побачив велику глиняну бочку, що могла б захистити його від негоди. Пересилюючи слабість, він заховався в ній, радий затишкові і сухій просяній соломі. Так минула зима, а з нею негода і холод. Визирнуло весняне сонце і своїм теплом оживило Діогена, сонце — те єдине, що дає хоч трішечки радості поневоленим в їх тяжкому житті.

Але не до цього було Александрові. Обтяжений думами, він їхав вулицею міста, низько опустивши тяжку голову. Все не клеїлось, не в'язалось у нього. Хвилювалася армія, йшли чвари між полководцями. Як мало вони справдили надії царя! Кожен тягне в свій кут. І от він помре від безсонних ночей і цієї жахливої пропасниці. Хто стане біля керма царства? Птоломей? Марна надія, йому б досить якогось закутка, Єгипту, наприклад. Порожнеча! А порожнеча — як може вона притягати народи?

Це вже замістя. За спиною з якоїсь дурниці сміється Птоломей; видно поля, ідуть у ярмах воли і за ними раби, низько похиливши голови. Що вони думають? Цікавить їх доля імперії Александра? А втім, чому це мусить цікавити їх? Він повертає свій зір в інший бік. Халупи, паркани, забута глиняна бочка. Проте ні. З неї визирає людина; великий бугристий лоб і зосереджений у собі погляд. Щось знайоме ворушиться в пам'яті. Хто це? Де він бачив його? Ах, це Діоген, філософ. Про що він думає? Болять йому болі Александра? Він спиняє коня і торкає хлопчину: