То слава була для родини, коли багато родичів з’їздилося здалеку та оточувало дитину: отож тріумф теслі був цілковитий. Увесь полк Тельє, на чолі з панією, ішов слідом за Констанцією; батько вів попід руку сестру, мати йшла поруч з Рафаелою, Фернанда з Розою та Дві Помпи рядком — увесь загін простував велично, немов генеральний штаб при повному параді.
На село це справило надзвичайне враження.
У школі дівчатка шикувалися на очіпок виховательки-черниці, а хлопці рівнялися на капелюх учителя, гарного ставного чоловіка; співаючи молитов, діти рушили з школи до церкви.
Хлопчики ішли попереду парами, витягшись межи двома лавами випряжених возів, за ними йшли дівчатка в тому ж порядкові; а через те, що місцеві селяни, шануючи городянок, уважали їм дорогу, то ті, продовжуючи подвійний ряд процесії, простували безпосередньо за малятами, по троє праворуч і по троє ліворуч, — у своїх блискучих туалетах вони скидалися на сніп кольористих вогнів феєрверка.
Їхній вступ до церкви збаламутив усіх. Люди штовхалися, поверталися, давилися, щоб тільки побачити їх. Навіть богомільні баби і ті розмовляли мало не вголос, так їх вразили ці дами, ще буйніше зодягнені, ніж півчаки в стихарях.
Мер відступив свою лаву, першу лаву зразу праворуч за криласом, і пані Тельє сіла там поруч зі своєю зовицею, Фернандою та Рафаелою. Роза Шкапа і Дві Помпи посідали на другій лаві рядком із теслею. Крилас повен був дітей, що стояли навколішках, — дівчатка по один бік, хлопчики по другий, а довгі свічки, які вони тримали в руках, здавалися похиленими на всі боки списами.
Троє чоловіків, стоячи перед церковним поставцем, голосно співали. Вони дуже розтягували латинські слова і, співаючи "Амінь", без кінця виводили "а-а", їх підтримував серпент{1} своїм монотонним безконечним ревом, що вихоплювався з широкого мідяного горла. Дзвінкий дитячий голосок подавав проголоси, та інколи священик у квадратовій шапочці підводився з крісла, мимрив щось і знову сідав, і тріо знову зачинало голосно співати, поглядаючи в требник, що лежав розгорнутий перед них, спираючись на розчепірені крила дерев’яного орла, настромленого на шпеник.
Потім запала тиша. Миряни разом стали на коліна, і вийшов священик, старий, поважний, з сивою головою, схилившись над чашею, що ніс її в лівій руці. Перед нього простувало двоє служок у червоних стихарях, а позаду в грубих черевиках хор півчаків, які поставали всі по обидва боки криласа.
Посеред тиші задзеленькав дзвоник. Служба Божа почалася. Священик тихо ходив круг золотої дарохранильниці, ставав навколішки, монотонно співав вступних молитов тремтячим від старості голосом. Тільки він затих, як разом гримнули півчаки та серпент, до них приєдналися миряни, лише не такими дужими голосами, як і належиться співати богомольцям.
Раптом з усіх грудей та сердець до неба порвалось "Господи, помилуй". Зі старої стелі, що затрусилася від вибуху тих голосів, посипалися порошинки і навіть шматочки струхлявілого дерева. Сонце, розпікаючи лупцевий дах, обертало малу церкву в душну піч; і велике хвилювання, тоскне очікування, наближення невимовної таємниці стискувало дітям серце і давило горло їхнім матерям.
Священик посидів трохи і знову піднявся до вівтаря; з непокритою сріблястою головою, тремтячими руками він почав правити таїнство.
Повернувшись до парафіян та простягши над ними руки, він промовив: "Orate, fratres" ("Молітеся, брати мої"). Молились усі. Старий кюре шепотів таємничі, великі слова; дзвоник усе дзеленькав; натовп навколішках благав Бога; діти умлівали з надмірного хвилювання.
Саме тієї миті Роза, охопивши голову руками, раптово згадала свою маму, церкву в рідному селі, своє перше причастя. І здалося їй, що той день повернувся, коли була отака маленька, вся в білому убранні, і вона заплакала. Спершу плакала тихенько, і сльози поволі котилися з її очей, а потім, разом із спогадами, зросло й схвилювання, горло їй стисло, дух затамувало, і вона голосно заридала. Витягла з кишеньки хустку, витирала очі, затуляла носа й рота, щоб не кричати, — все марно; щось подібне до хрипіння вилітало їй з горла, а два інших глибоких зітхання, два важких зойки їй відповіли, — то дві її сусідки сумні, Луїза та Флора, так само згадавши своє давнє минуле, обливались гіркими сльозами.
Сльози завжди заразливі; мадам і сама швидко почула, як очі їй стуманіли, і, повернувшись до невістки, вгледіла, що вся їхня лава плаче.
Священик перетворяв хліб на тіло Господнє. Діти лежали вже на плитах помосту, непритомні з релігійного страху, а по церкві то тут, то там якась жінка, чи мати, чи сестра, пройняті невимовним співчуттям до скорбот душі та вражені виглядом отих гарних дам, що, стоячи на колінах, здригалися від плачу, мочили й собі ситцеві картаті хустки, тримаючись лівою рукою за серце, що так і колотилося в грудях.
Як лиха іскра вогнем палить стигле поле, отак плач Рози та її подруг в одну мить охопив весь натовп. Чоловіки, жінки, старі, молоді в нових убраннях — всі незабаром заридали, і здавалося, що над їхніми головами витало щось надземне, якийсь дух, і всі відчували подих чогось невидимого, всемогутнього.
На криласі щось злегка стукнуло: черничка тим стуком по своєму молитовнику подавала вихованцям знак іти до причастя; діти, тремтячи від священної лихоманки, наблизились до святого престолу.
Усі стали навколішки. Старий кюре, тримаючи в руках срібну золочену чашу, пішов уздовж їхніх рядів, даючи кожному двома пучками священну оплатку, Христове тіло, викуп за людські гріхи. Вони конвульсійне розтуляли роти, заплющивши очі, пополотнівши, обличчя їм сіпались; а довга скатертина, натягнена під їхніми підборіддями, хвилювалася, як текуча вода.
Раптом по церкві покотився якийсь напад божевілля, вибух масового екстазу, вихор плачу та глухих зойків. Усе це пролетіло, як борвій, що ламає ліси; а священик стояв на місці, нерухомий, з оплаткою в руці, паралізований схвильованням, і шепотів:
— Це Бог, це Бог серед нас, він сам виявляє свою присутність, він зійшов, учувши мої молитви, на свій люд, що отут стоїть на колінах.
І він шепотів натхненні молитви, не знаходячи слів, молитви душі, шалене поривання до неба.