А вночі вона переживала найсолодші хвилини, які може пережити людина. Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке хвилювання. Так бувало щоночі, і весь час вона хвилювалася, а коли долинав знайомий стукіт у вікно, хутко зіслизувала з постелі й бігла відчиняти. Він цілував її ще в сінях: обличчя, груди, а тоді й ноги; поступово вона звільнялася від одежі, він вносив її в хату, і вони, хутко позавішувавши вікна, починали якийсь очманілий, дивний танець. Ні, він ніколи не роздягався, і вона не вимагала того від нього, їй досить було власної оголеності і власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто її цноту і яке запалювало багаття в ній самій. Вже не бачила світу, не бачила нічого, лише теплий, лагідний вогонь пестив її тіло; стегна жили дивною напругою, і вся вона в цій млосній напнутості починала відчувати, що їй засвічується дивними барвами світ. Гралася з тими барвами, як граються крем'яхами, і від того звучала розкішна, грайлива, з солодкими придихами музика. Стіни її дому ставали прозорі, і крізь них вона могла дивитися на повні квітів і пряного духу луги. По тих лугах ходили красуні дівчата й красені легені. Трималися за руки й співали — ніколи раніше не чула таких дивних і чудових пісень, та й не мали вони слів — сама мелодія, їй ставало жаль, коли все кінчалося, аж падала навколішки й молила його, щоб не відходив, а залишився, як було раніше, назавжди. Але він ніжно цілував її вуста й лагідно шепотів:
— Прокинулась дитина. Хіба ти не чуєш?
І справді, чула плач і кидалася до колиски. А коли нахилялася над малим, зоріли на неї тверезі, чорні, чудні очі, і вона приходила до тями, відчувала неясну, але глибоку тривогу.
Ця тривога починала турбувати її дедалі більше. Особливо в часини духовного прояснення, коли зникав отой химерний дурман, етерний дим, у якому купалася. В такі хвилини тоскно й тяжко думала про свої нічні оргії, і сором навпереміж із здивуванням не покидав її. Здавалося жінці, що той ніжний його стукіт, пестощі й навіть збудження — лише марення, солодке, але й важке, п'янке, але похмільне. Вона знала, що то являється до неї Іван, і не менш твердо знала, що то й не він.
Батько приходив до неї з матір'ю так само часто, але вона не зважувалася оповісти їм про ті відвідини, бо щось стримувало. Знала: доведеться тоді розпрощатися зі своїм нічним гостем, тобто не буде ні Івана, ні тіні од нього, з якою також зжилася. Гасила в собі тривогу, й розпач, і страх перед тим, що з нею коїться щось несусвітське і що так можна зайти задалеко. А ще турбувала її дитина. Дивна, страшна прожерливість була в неї. З жахом позирала на гарні, виточені риси сина й на чорні, морочні очі. Якось він видер був у неї з рук скибку хліба й миттю запхав у рота так, що вона не змогла спам'ятатися. Пив по кварті молока, а коли бачив порожнє дно, починав плакати. Плакав, як дорослий, і якось вона не витримала того ридання й вискочила за двері, таки зважившись оповісти все батькові і хоч якось собі зарадити. Але до батькового двору не дійшла, бо назустріч їй вискочив білий, як сметана, хорт, і цей хорт так налякав її, що вона повернулася й прожогом кинулася назад.
А вдома був розгардіяш. Стіл та лави поперекидувані, долі валялися розбиті горщики, миски й полумиски, стіни були подерті гострими пазурами, а образи й рушники позривані. Дитина сиділа в колисці й дивилася на неї темним розумним поглядом, у якому був насміх, жаль і страх. Марія безсило опустилася на ослінець і довго отак просиділа. Ще вона помітила, що не стало хлібини, яка лежала на столі, а глечик сметани, якого вона не винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки від нього аж блищали, так ретельно були вилизані.
Жінка заціпеніла. Мозок їй утяжували важкі думки, які хотіла обміркувати, але не ставало на те сили — існували тільки речі так, як упали вони в очі: розгардіяш, погляд дитини, розбитий посуд, подряпані стіни й розтрощені образи. Подумала про Івана, блиснув їй промінь сонця, на мить освітивши кутик мозку, хотіла протримати цей промінь довше, але Йванове обличчя двоїлося: те, з часу її щастя, і це — обличчя її коханця, з яким пережила стільки палких хвилин. Цього разу реальніше було те, з минулого, і вона намагалася втримати його при собі; відтак глибше зрозуміла різницю між ними; одне освітлене сонцем, а друге затінене чи, може, облите місячним світлом. Шукала й іншої різниці, але надто втомилася. Збагнула, що тут коїться щось таки небувале, що вступила в якусь незрозмілу боротьбу і що йдеться тут про її душу. Від цієї гадки наче пронизало її і струснуло, і жінка кинулася прибирати в хаті, бо сонце вже хилилося до овиду і вечір починав наливатись у її вислабле тіло.
Вже чогось очікувала, бо в цей день, день найбільших її сумнівів, мало статися щось особливіше. На вечерю синові принесла кільце ковбаси й хлібину. Він ум'яв те швидко й задоволене, і вона вперше за весь час уловила в синовому погляді ласку. По вечері відразу ж заснув, а Марія зрозуміла, що чекає нині Іванового приходу теж не так, як завжди. Той дурман у голові, невиясне хвилювання, болісне очікування й передчуття ласк з'явилися до неї й цього разу, а страх, занепокоєння й непевність не покинули її. Це все вражало і збурювало, і жінка була настільки знеможена, що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання. Врешті, вона хотіла зараз лише одного: зирнути йому пильніше, ніж завжди, у вічі. Знала, що віддасться йому й сьогодні і проробить усе, що чинила з ним щоночі, — піде в той химерний, запаморочливий танок і пізнає на смак хвилю, яку пізнавала тільки в час цих нічних приходин...
Він застукав у вікно, як завжди, і вона побігла йому назустріч. Поцілував її ще в сінях, різко й приємно, і вона на мить злякалася за свою тверезість, яку все-таки примудрювалася тримати при собі.
— Я хочу тобі сьогодні подарувати багато щастя, — зашепотів він, і вона всміхнулася до нього. — Підемо сьогодні гуляти...
Це було щось нове, і коли входив у хату, вона встигла зблизька зазирнути йому в очі. Це таки був Іван, сумніву в тому не мала: надто перейнялася ним і прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був мертвий. Власне, не запримітила в ньому ніякого погляду, наче не було й очей, а тільки дві печерки, з яких хлюпала рідка й сіра вода.