Але в цей момент Хлопцеві було байдуже до рябої Катьки, він і справді летів! Навколо незвично посріблилося повітря, з'явився над головою чорногуз: били, плескали його крила — летів і не міг перелетіти простору вулиці: блиснули гостро шибки колишньої школи; на одну із лавочок біля хвіртки сіла сива, як молоко, стара; ні, йому нема чого аж надто поспішати!
Біля Олександри Панасівни притишив ходу і крадькома зирнув через паркан. У дворі було охайно підметено, аж знати було на землі віника, літню піч уже розібрали, а на столі біля стіни світліла велика миска з падалицями. Яблуні, які колись допомагав садити й він, були великі й розложисті, віття їхнє гнулося від щедрого плоду.
Тут, біля цього обійстя, він став раптом обережний. Щось густе й світле сколихнулось у його душі, щось підзабуте, але сокровенне. Відступив од паркану і вже звідси побачив гору і рідний на ній дім. Серце майже зупинилось у нього в грудях, стояв закам'янілий, наче постало перед його очима чудовне марево. Сонце падало навкісно і застеляло гору синюватим серпанком; здалося, мигнула біля дому ясно-синя постать, — він мимоволі забув за ті десять років, що тут не був. Здалося йому, що повертається зі своїх хлопчачих цілоденних мандрівок і його очікує, як завше, ота ясно-синя материна постать. Зморений і заболочений, бреде він під гору, і йому солодко й любо стає бачити матір, яка приклала дашком долоню до лоба і дивиться-виглядає його зі світу широкого.
Зараз він і справді повертавсь із того широкого світу, в руках у нього — майже порожній чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежні вітри, що назбирав він їх під час своєї багаторічної блуканини. Вже не золототілий юнак брестиме зараз під гору, а втомлений, трохи огрядний чоловік, який зрозумів раптом неперехідну істину: тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя. "Я син марно-травний, — думалося спроквола йому, — але я все-таки повернувся!"
Він ішов поволі під гору, жорства вилітала з-під підошов і котилася долі, можливо, він надмір поспішає і в нього надто калатає серце — важко йому йти і задуха чавить горло. Спрага висушила йому рота, сухий язик ледь-ледь провертається, сухі його очі течуть угору — майорить там і майорить ясно-синя постать. Щось не схожа вона на матір, думає він, вдивляючись; іде, однак, і йде, світ хитається перед очима: скільки ще потрібно часу, щоб дістатися нарешті на ту гору і щоб промовити тим своїм шарудявим язиком: "Доброго ранку тобі, мамо!" Небо над головою чисте й прозоре, тремтить у ньому яскраво-біле кружало єдиної хмари; стежку, що тече під гору, ледве втоптано; росте довкруг і пахтіє полин, перелітають з куща на кущ коники; десятки дзвінких голосів дзвонять у нього над головою; він озирається здивовано — кілька жайворонків зависло в синьому небі.
Спиняється, щоб перевести подих, хоч ніколи раніше не зупинявся, виходячи під цю гору, — вимахував під неї за раз; сьогодні він і справді втомлений та спустошений, тому відвертається від дому й дивиться на краєвид. Греблю біля електростанції збудували й підняли воду ще до його виїзду, але все одно: чужа йому ця збільшена штучно вода. Піску є тільки трохи біля острова, і там так густо насипано людських тіл, що здається йому звідси — пісок рухається й коливається. Очі йому болять дивитися на все це, він повертається, але вже не бачить ясно-синьої постаті біля будинку. Стоїть той безлюдний та байдужний, поблимуючи холодними шибами. Хлопець мимоволі стишує крок: трохи ніяково йому, а трохи боязко туди заходити.
Біля скелі сів, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий трем рук, зуби його мимоволі вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з того боку річки, по краю одного з них бреде чоловік із собакою — постаті ці здаються звідси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим із люльки наповнює Хлопця і помалу заспокоює його; очі мружаться і стають вузькі, а на вуста вибивається всміш-ка — кладеться йому перед очі широка синя дорога. Тихо заспівав поруч цвіркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби сріблиста тиша, аж чути стало від далекого пляжу тонкі погуки. Вийшла на подвір'я Олександра Панасівна, так само висока й худа, як і колись, в руці в неї було порожнє відро. Серце застукало Хлопцеві в грудях, і він втомлено звівся.
Назустріч йому йшла легка юна дівчина в ясно-синьому платті. Обличчя її було трохи сонне, а очі голубі.
— Добрий день! — сказав він дівчинці. — Ти часом не з цього будинку?
— З цього, — відповіла трохи здивовано дівчина. — А вам кого?
— Галину Іванівну, — відказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсміятися.
Сестра подивилася на нього холодно, в глибині її очей мигнула темна іскра, але відразу ж згасла.
— Вона вдома, — сказала і повернулася, щоб іти. Йому не захотілося її затримувати: сестра його не впізнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, і він пішов під той супровід до знайомої віддавен хвіртки. Каштан серед двору стояв незмінний, незмінний був і малинник. В густому шпориші, що ним обріс двір, стояв столик, а біля нього два старі стільці. На столику, як і в Олександри Панасівни, жовтіла миска з падалицями.
Обірвав свист і озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, і він раптом пошкодував, що не признався до неї. Покинув серед двору чемодан і перейшов по стежці до саду. Ті ж таки кілька фруктових дерев, той-таки міцний паркан від лікарень. З одного боку побачив він у паркані хвіртку — легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; біля каштана, як завжди, висів умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспівали сінешні двері.
На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста.
— Добрий день, мамо! — сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тінь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впізнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ґанку.