— Все це й справді пішло мені на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелі. — Ніколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вірити, а можеш і ні, але вони й справді дуже подібні до себе, ці чоловіки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого діда й батька — всі вони наче рідня між собою.
Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рідко й бувало. Сонця не було, кімнати видавалися наче павутиною заткані — ходила від ліжка й до ліжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути їх на подвір'я. Збивала подушки, і від цього руху починали за нею літати легкі білі пір'їни — спокійно пливали в сірому повітрі, і хвилі, що їх знімала Галя, підкидували їх вряди-годи до стелі. Між цього пір'я, хапаючись за бильце ліжка чи за спинку стільця, важко повзала стара, і її рот невмовкно молов, а очі гарячкове, молодо й радісно світилися.
— Мені зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годі. Уже тиждень я сплю спокійно, і мені не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старіти, а молодшати. Молодій мені ніколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокійна, навіщо їй ті сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домі, що жили спокійно й уміли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені. Ми майже завжди невдоволені, а це через те, що надто часто залишаємося на самоті. Ми бунтівники, які не повинні перемагати, інакше втратимо ми свою красу й силу.
— Ох, і думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якісь старомодні думки...
— Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки мої неправильні. Ми хочемо владарювати й підлягати водночас, а коли ми самотні, тужимо й за найгіршим підляганням. Підлягаючи і владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення інших. Ми буваємо дурні, егоїстичні, язикаті й опришкуваті, але ми все-таки вміємо любити. Чоловіки не вміють так любити, бо наша любов куди вища їхнього тваринного схотінку...
— Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, і в неї поступово почало змивати з душі отой сірий ранковий накип. — Ніколи не думала, що ти в мене такий філософ!
— Я не філософ, — різко сказала стара, і від обурення в неї аж риси обличчя загострилися. — Я багато років жила самотньо, і в мене був час подумати. Жінки цього дому, ласочко, не прості жінки, і це ти зрозумієш, коли тобі поверне до шістдесяти. Твоя дочка народить тобі хлопця чи дівчину, і ти здивуєшся з тої закономірності: хлопець той звідси піде, а дочка твоя й онука будуть тої ж крові, що й ти. Тоді ти їм товкмачитимеш те, що товкмачу тобі зараз я, і вони з тебе сміятимуться, як із вижилої з розуму баби.
— Я ніколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя.
— Ти не завжди була відкрита до мене душею, — сказала тим-таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свій обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. І серце твоє бувало до мене глухе. Не дорікаю тобі й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — інакше воно й бути не може. Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, — приходять-бо на їхнє місце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмінити. Наша великість може бути тут тільки у тому, що ми відповідаємо й на те любов'ю!
— Ти мене зовсім приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквітаючи своїм чудовим рум'янцем. — Але чому ти говориш мені про це саме зараз?
— Ти була блудна дитина, — гостро сказала стара, і Галя здивувалася, скільки величі було в її немічній поставі, — і я не могла мати до тебе цілком відчиненого серця.
— Вже щось змінилося?
— Звісна річ, змінилося, — мовила стара безапеляційно. — Відтоді, коли переступив наш поріг той "директор"...
— Надаєш цьому стільки значення!
— Як і ти, — швидко проказала стара. — О, та вода, дитино, що він випив, не проста, — вона засміялася хрипко й навіть натхненно, — вона не дасть йому спокійно жити. Він ще поборсається, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, ніде він не дінеться. Я більше ніж переконана — це той, котрий залишить тобі дочку. Знаєш, що мені потрібно, аби вмерти? — проказала стара й по-змовницькому підморгнула Галі.
— Перестань, бабцю! — вже зимно сказала Галя, щоки її однак палали пекучим вогнем. — Ти починаєш говорити такі речі...
Стара дивилася на неї, провисши між бильцем ліжка і стільцем, голова її від того увійшла в плечі, дивилася вона на онуку гарячим і трохи іронічним поглядом, а на вустах її грала всмішка.
— Нічого нерозумного я не кажу, — повільно проказала вона, так само по-таємничому всміхаючись. — Треба, щоб ти народила дочку, інакше я ще довго товктимусь у цьому світі. Моя мати теж спершу народила Івана, а тоді й мене. І баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми...
10
Ці розмови розтривожували Галю, хотілося їй часто і з дому піти. Окрім того, вона вся палала від не зовсім збагненної роздвоєності: з одного боку, їй хотілося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвісти красою на повну силу і зійти додолу, щоб пройтися повз школу й вікна, коло яких, вона напевне знала, стоїть зовсім зруйнований від туги Володимир. З другого боку, їй хотілося, щоб його ще більше з'їдала ота нуда, щоб блукав він і далі берегом, наче очманілий, і безнадійно поглядав угору, де вона стояла зачаєно в тіні кущів і з осолодою стежила за тим блуканням. Часом їй хотілося й іншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймні доки не викличе він її в школу як директор. Знала: не для його ніг оця гора й круча, і це виповнювало її водночас і радістю й печаллю, співчуттям і недоброю втіхою. Попри все відчувалася в облозі, а відтак і оборонятися мусила — вона єдиний захисник цієї фортеці. Можна було б дотягти так до початку учбового року, там збільшиться клопотів, але щось спиняло Галю — хай буде, як буде!