Вона відштовхнулася від нього, мала прим'яту одежу і була незвично бліда. Це сталося так раптово, без попередніх думок та погодження, просто повіяв на них п'яний вітер, і вони позагублювали на цій галявині голови. Коли ж опритомніли, все вже сталося, а різкий біль, який відчула, її по-справжньому перелякав і примусив відштовхнути його. Тоді й упало ті кілька сльозин, і вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало відбутися не так просто й прозаїчно, що вона не повинна полум'яніти перед ним із сорому. Змовк тисячоголосий гул бджіл, і коли позирнула вона на ту галявину, не видалася Їй такою недіткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квіти, як тільки-но потолочив її він. Відіслала Івана, щоб могти впорядкуватися, і він покірно пішов між дерева. Меншав і меншав, тоді їй стало страшно, що він і справді покине її в цьому глухому лісі.
— Іва-аІ — покликала вона. — Іва-а!
Він повернувся. Сиділа в траві й дивилася на нього широко розплющеними очима. Він ішов до неї повільно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки він підійде. Ішов та йшов, і вона в клубок зіщулилася, мала й нещасна, очі її швидко й злякано забігали, а він став біля неї на коліна і взяв у руки її злякане й чудове лице. Подивилася йому у вічі і ввійшла в глибину щедрої синьої ласки, що випромінювалася з його очей. Не могла відвестись од тих очей, хоч їй було й соромно, й ніяково. Затремтіли в неї руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в ті небесні очі й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тіло. Заплющилась і стислася, ледве не померши від чогось незбагненного, їй захотілося напитися світла з його очей, натомість боялася, що ось-ось вибухне їй із горла червоний струмінь — перебіг по її тілі й навіки покорив її гарячий, спазматичний вогонь.
Поверталися до узлісся, на якому покинули візника, в легких та прозорих сутінках. Відчули раптом, що пізнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пішли отак по залитій вечірнім фіолетом дорозі — здалося, що йтимуть так вони завжди.
14
Утретє навідало Івана його дивне світло в 1931 році. Вони були тоді в гостинах у Маріїної сестри Надії, і доки сестри балакали, Іван мовчки ходив по просторому, засипаному квітами саду. За полудником вони випили по чарці старого доброго домашнього вина. Іван підійшов до полиць із книгами, котрі належали чоловікові Маріїної сестри, і той почав тихо й натхненно оповідати йому про ті книги. Він показав йому "Саlеndаrіum" Філянського і прочитав звідти кілька сумовитих, але прегарних рядків. Після того вийняв книжечку Боддера й продекламував кілька віршів французькою мовою. Він заговорив про парнасців і їхнє відбиття — російських символістів, і його голос схвильовано шелестів біля Іванового плеча. Сестри розмовляли в кутку між вікнами, в кімнату уже заповзали сутінки, і ті жіночі постаті, що шепотілися поміж себе, були запнуті тонким смерком, тільки їхні очі поблискували. Чоловік Маріїної сестри витяг з полиці "Ладі й Марені терновий вінок мій" Пачовського, а потім прочитав вірш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутінки все згущувались і згущувались; Надія встала й засвітила сірника, щоб припалити гніт лампи. Те світло жовто змоделювало її обличчя й кинуло на нього хитливі тіні. Лампа горіла серед столу, але не було ще досить темно, тож Маріїне обличчя, яке він побачив у ту мить, вразило його несподіваною молодістю. Те світло зняло з неї всі зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очі її юно засвітилися — засміялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловік Маріїної сестри нетерпляче поторкав Івана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свідзінського.
— Це вже сучасний поет, — сказав він і прочитав кілька вірпгів, від яких ще більше просвітліло Іванові на серці. Він узяв ту книжечку у руки і, прихилившись до лампи, почав перелистувати.
Марія теж зирнула тоді на нього, обличчя його різко моделювалося, а очі із синіх стали зовсім чорні. Він схилявся над столом і гортав сторінки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, і він трохи нервово його відкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руці круглий і майже лисий сестрин чоловік — його очі по-молодечому палали. Надія прошепотіла сестрі щось виключно жіноче, і та мусила переключити увагу — заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жінок при тому таємничі й прегарні обличчя, а на вустах вряди-годи заквітали тонкі й загадкові усмішки. Іван повернув книжечку господареві, і той, дмухнувши на неї, поніс, тримаючи в обох долонях, до полиці. Біля полиці він прочитав Іванові кілька японських хоку в російських перекладах, а тоді взяв до рук книжечку Рабіндраната Тагора "Садівник".
— "Божевільний подорожній, — почав читати він трохи піднесеним тоном, — шукав того каміння, що перетворює все в золото; на тінь він був схожий тілом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так міцно, як його замкнене серце;
очі йому горіли, як ліхтарики світляка..."
У цей час підвелася зі свого стільця в кутку Марія, її велика кудлата тінь скакнула на стіну.
— Будемо прощатися, — сказала вона. — Нам далеко повертатися...
Вона не знала тоді, що ці слова наберуть глибшого значення: сестра її незабаром помре, а її чоловік пропаде — була це так само бездітна пара. Вони вийшли в густий сутінок, Марія поцілувалася з Надією, а чоловіки сердечно стисли один одному руки.
— Приходьте, — сказав Надіїн чоловік. — Я вам ще не все показав...
Вони пішли через завулок, а тоді вийшли на освітлену ліхтарями дорогу. Коли-не-коли проїжджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися подорожні. Марія була втомлена, а Іванів розум був настроєний тихо й мирно. Був він у стані спокійної, майже пасивної радості — все його тішило і все подобалося: і ця напівпорожня вулиця,й ліхтарі, що освітлюють дорогу ледве не для них самих. Він ішов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повітря, аж доки дійшли вони до Чуднівської. Саме тут, унизу, біля річки, це й сталося.