— А коли вам батько ту пасіку поверне? — несміливо запитав він.
Ілько Борзяк заперечно похитав головою.
— То хай батько помирають? — спитав півпарубок жалібно.
— Це його бог кара! — відмовив, не випускаючи із зубів люльки, Ілько Борзяк. — Чи ж можу я, хлопче, у волю господню втручатися?..
Світило сонце, а люди білили хати. Стіни вогко сіріли з одного й другого боку вулиці, а між тих стін снували моторні жіночі постаті. Дзвінко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Іван ішов вулицею в сірій полотняній сорочці і в таких самих штанях. На голові в нього був солом'яний бриль, і йшов він так повільно, що песик, який супроводжував господаря, встигав обнюхати всі тини. Жінки віталися до Івана, а він ледве кивав на відповідь: очі його були примружені й холодні. І жило в його обличчі щось таке, що спиняли жінки свої невгомонні квачі й застигали, дивлячись йому вслід. Він же черпав чобітьми куряву, бо сонце після того дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. Навіть калюжі всі повипивало, тож свині, не маючи прохолоди, зовсім забули про теплі вуличні калабані. Вони збиралися тепер на леваді й радили там свою раду, бо тільки там ще було мокро.
Іван спинився. Перед ним була отаманова хата, і тільки ця хата не білилася. Була обдзьобана й ряба, а на тині, наче горобеня, сидів хлопчик, обличчя якого аж зовсім скидалося на сонечко, тільки було те сонечко смутне, похилялося на стиснутий кулачок і тужило. Сині оченята майже приплющилися, а на щоках блищало кілька непросохлих краплин.
— Чого це ви хати не білите? — спитав Іван, а собаченя звело голівку й тявкнуло весело на хлопчика-сонечко.
— Де ж його білити, коли тато помирають, — сказало мале.
— Від чого ж він помирає?
— Лихий дощ їх подзьобав. Там і коняка наша пропала, й віз...
— А просили до нього знахарів?
— Авжеж! — шмигнуло носом хлопченя. — Не допомагають вони йому. Може б, ви помогли, дядьку?
— Гадаєш, я ліпший за знахарів?
— Звісно, ліпші, — сказало хлопченя. —Я зазирав до вас у хату, коли дитину ви хрестили...
— І що ж побачив? — нахмурився Іван.
— А те, що чарівник ви великий.
І засвітилося до нього двійко таких синіх очей, що відчув раптом Іван, як здригнулося щось у нього на серці й полагідніло.
— Твій батько багато мені лиха накоїв, — сказав понуро. — Але я подивлюся на нього...
Він переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло. Тоді загриміло важкими ланцями аж троє здоровенних псів, але не загавкали, а стали здивовано й засвітили очима.
— Бачите, дядьку, — сказав хлопчик, — вони навіть не гавкають на вас.
Іван спинився на порозі, перш ніж переступити його. Болюща, залізна рука зчавила йому серце, і повернувся він різко, щоб побачити ту сіру вулицю, яку тільки-но пройшов. Відтак сталося ще одне з див, яке випадає уздріти тільки перед великоднем: вулиця засвітилася до нього яскраво-білими стінами. Сонце падало на ті стіни, і вони так сяяли, що аж примружився. В кінці вулиці побачив і власну господу. Коло неї стояла, вдягнена в біле й червоне, його жінка. Тримала на руках дитя, а стіни їхньої хати палали чи не найяскравіше. Він подумав про те, що поснідали вони з тою жінкою пісною кашею, і захотілося раптом заради неї й дитини прихилити до землі яскраво-синє небо. Захотілося хоч трохи того золота, що так вилискує вгорі, — цього стало б, щоб жінка біля яскраво-білої стіни розсвітила засмучене обличчя. Так, він хотів, щоб засміялася вона щасливо, тоді повернеться до них їхнє молодече щастя, а він знову захоче любові й дітей. Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував він часу, а таки поспішив до його тата, котрому нічим уже дихати, хоч лежав він у великій, пишній, повній достатку хаті.
Зайшов у світлицю, вікно було притемнено ряднами, і через це панувала там сутінь. Уздовж стін сиділи, наче тіні, отаманові родичі, засумовані й виблідлі, а коли говорили, то шелестіли, наче дерева під вітром. Посередині стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослоні темніла загорьована жінка. Повернула до нього бліде, неживе лице й подивилася великими чорними очима.
— Добридень вам у хату! — сказав Іван.
— Здоров, куме, — озвалася та темна, що сиділа отаману в головах. — Хочеш його вирятувати?
— Не знаю, — сказав Іван. — Він моєму батьку велику кривду заподіяв. Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той світ пішли.
— Я це знаю, — сказала чорна кума. — Сама при тому була. Чого ж ти прийшов?
Він наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха і оце випитувала все у нього.
— Запрошено мене, — сказав він.
— Хто ж тебе запросив?
— Я, матінко, — сказало звідкілясь од підлоги мале сонечко. — Вони вилікують батька.
— Це вже й ти знахарюєш?
Але він ступив владно в світлицю й показав рукою тим, що сиділи в хаті, на двері. Тоді почали вставати тіні, одна за одною попливли до дверей, лишилися тільки та, котра печально сиділа в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й він сюди заскочив непомітно.
— Скажи, хай мати вогонь запалить! — сказав він хлопченяті.
— Вирішив його врятувати? — звела голову чорна кума.
— Хочу, щоб він мені млина повернув, — жорстко сказав Іван.
— Млина він поверне, — мовила чорна кума. — Але про одне забула тобі сказати. Невеселе буде твоє лікарювання.
— А маєток я поверну?
— Ще й надбаєш до нього. Але не тільки здобуватимеш. Твоя трата стане мені заплатою.
— Що ж я тратитиму?
— Не так уже й багато. Те, що не візьмеш у жменю!
Він засміявся, бо щось таке незрозуміле вона йому сказала.
Собаченя підійшло до чорної куми й писнуло:
— Зроби мене людиною!
— Ти занадто добрий до світу, — роздратовано сказала чорна кума. — Навіщо це тобі?
— Хочу застерегти його, — сказало собаченя. — Хочу попередити, що і я колись піддався на таке саме!
Іван схилився над ліжком. Отаман прийшов до тями й розплющився.
— Чого тобі від мене треба? — спитав натужно.
— Можу вас урятувати, — сказав Іван. — Маю до того спосіб.
— Що за те хочеш?
— Батьків млин.
— Я тобі поверну того млина.
Іван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався.