Зачувши бабусин голос, хлопець тікав, але здебільшого вона все ж таки ловила його, затягала до себе, і тоді Мартін мусив цілими годинами терпляче вислухувати її лекції, плутані думки про життя і смерть та демонструвати свої знання з катехізису. Правда, Больда, що ходила до школи разом із бабусею, казала, єхидно усміхаючись, що бабуся ніколи не знала катехізису.
Мартін сидів у кріслі коло бабусиного письмового столу, дивився на незастелене ліжко, на чайний столик, де стояв брудний посуд, і, задихаючись, ковтав дим різних відтінків. Бабуся випускала з рота кілька маленьких круглих хмарок, а решту вдихала в легені. Хмарки ті були блакитні, аж сяяли. Бабуся пишалась тим, що курила вже тридцять років, і навмисне глибоко затягувалась — тоді з її рота вилітав цілий струмінь сизого диму, профільтрованого в легенях. Кілька секунд він тримався купкою в густому сірому тумані, що наповнював кімнату. А в кількох місцях — угорі під стелею, під ліжком і перед дзеркалом — збивався в густі білуваті хмари, схожі на клубки вати.
— Твій батько загинув, так?
— Так.
— Що означає загинув?
— Помер на війні, застрелений.
— Де?
— Під Калинівкою.
— Коли?
— Сьомого липня тисяча дев'ятсот сорок другого року.
— А коли ти народився?
— Восьмого вересня тисяча дев'ятсот сорок другого року.
— Як звуть людину, винну в смерті твого батька?
— Гезелер.
— Скажи ще раз цё прізвище.
— Гезелер.
— Ще раз.
— Гезелер.
— Навіщо ми прийшли на світ сей?
— Щоб служити богові, любити його й цим здобути собі царство небесне.
— Чи ти знаєш, що це означає — відняти в дитини батька?
— Так, — відповідав хлопець.
Мартін знав. Інші діти мали батьків: у Гробшіка, наприклад, був високий білявий батько, а у Вебера — низенький, чорнявий. Тим, що мали батьків, у школі доводилось важче, ніж тим, що були без батьків. Такий був неписаний закон. Коли Вебер погано вчився, його карали суворіше, ніж Брілаха. Учитель був старий, сивий, він теж "втратив на війні сина". Про хлопців, що не мали батьків, казали: "Він утратив батька на війні". Так шепотіли на вухо інспекторам, коли учень затинався в їхній присутності, так повідомляли про новачків, заводячи їх до класу. Здавалося, ніби учень десь загубив свого батька, як гублять парасольку чи монету. Семеро хлопців у класі не мали батьків: Брілах і Вельц-кам, Нігемаєр і Поске, Берендт і Мартін, та ще Греб-гаке, але в того був новий батько, і таємничий закон не так його оберігав, як решту шістьох — у дії закону були свої відтінки. Під його цілковиту охорону підпадали тільки троє: Нігемаєр, Поске й Мартін, а чому саме — він поступово дізнався з власного спостереження й досвіду. У Гребгаке був' новий батько, а в Бріла-хової та Берендтової матерів були діти не від загиблих батьків, а від інших чоловіків. Він знав, як з'являлися на світ діти. Дядько Альберт пояснив йому: від поєднання чоловіків із жінками. Брілахова і Берендтова матері поєднувалися не з своїми чоловіками, а з дядьками. А це, в свою чергу, пов'язане ще з одним, теж не дуже зрозумілим словом: "неморальне". Але Вельцка-мова мати також була неморальна, хоч і не мала дітей від Вельфсамового дядька: подальший досвід підказав Мартінові, що чоловіки й жінки можуть поєднуватися і не мати дітей, однак усяке поєднання жінки з чужим дядьком — неморальне. Дивно, що дітей, матері яких були неморальні, не так оберігали, як дітей моральних матерів,— але найгірше було тим, чиї матері мали дітей від дядьків. Прикро й незрозуміло: чого, як матері неморальні, то до дітей ставляться гірше? У хлопців, що мали батьків, усе було інакше: зрозуміле, впорядковане, ніякої тобі неморальності.
— Слухай уважно,—вела далі бабуся, — питання тридцять п'яте: чого прийде Ісус на землю перед кінцем світу?
— Ісус прийде перед кінцем світу, щоб судити людей.
Чи неморальних теж судитимуть? Мартін щось не дуже вірив.
— Не спи,—сказала бабуся.— Питання вісімдесяте: хто чинить гріх?
— Чинить гріх той, хто з власної волі порушує божу заповідь.
Бабуся любила ганяти його по всьому катехізису, але не знаходила такого, чого б він не знав.
Нарешті вона згортала книгу, запалювала нову сигарету й глибоко затягувалась.
— Коли ти виростеш, — ласкаво починала вона,— ти зрозумієш, чому...
Далі Мартін переставав слухати. Починалось останнє слово, в якому не було ніяких запитань, а тому він міг бути зовсім неуважний: бабуся говорила тепер про обов'язки, про гроші, про запашні гатунки варення, про діда, про батькові вірші, читала вирізки з газет, що їх дбайливо веліла наклеїти на червоний картон, в незрозумілих висловах кружляла навколо шостої заповіді.
Але навіть до Нігемаєра й Поске, в яких матері були цілком моральні, не ставились так поблажливо, як до нього, і Мартін давно знав, чому саме: їхні батьки також загинули, їхні матері також не поєднувалися з іншими чоловіками — але прізвище його батька інколи з'являлося в газетах, і в матері його були гроші. Цих двох важливих переваг бракувало Нігемаєрові й Поске — про їхніх батьків ніколи не писали в газеті, а в їхніх матерів або зовсім не було грошей, або було дуже мало.
Інколи він бажав, щоб і в нього не було цих переваг, не хотів, щоб його занадто оберігали. Він нікому не говорив про це, навіть дядькові Альбертові й Брілахові, і цілими днями намагався погано поводитись у школі, щоб дати вчителеві привід так само погано ставитись до нього, як той ставиться до Вебера. Вебера часто шмагали — його батько не загинув і до того ж не мав грошей.
Але вчитель і досі ставився до нього поблажливо. Старий, сивий, стомлений, він "утратив на війні сина", а на Мартіна дивився так сумно, коли той удавав, ніби не знає урока, що хлопець, пойнятий жалістю і співчуттям, усе-таки відповідав добре.
Поки бабуся провадила своє останнє слово, Мартін міг спостерігати, як у кімнаті дедалі густішав дим. Часом доводилося поглядати на бабусю, аби здавалося, що він слухає,— а на самому ділі думати про речі, які його цікавили: про жахливе слово, що його Брілахова мати сказала пекареві, слово, яке завжди стояло на стіні в сінях Брілахового будинку; думати про футбольний матч, що почнеться через три, чотири, щонайбільше через п'ять хвилин на моріжку перед будинком. Залишалось дві хвилини, бабуся вже добралася до пахучого варення, що теж мало якийсь стосунок до його обов'язків. Невже вона й справді думає, що він став би господарювати на мармеладовій фабриці? Ні, Мартін хотів би ціле життя грати в футбол — йому було і смішно, й страшно, коли він уявляв собі, як двадцять або й тридцять років поспіль гратиме в футбол.