Дім без господаря

Сторінка 33 з 83

Генріх Белль

Він спіймав себе на тому, що думає про коробку з написом "Sunlight", про маленьку непривітну про-давчиню, яка дала йому тоді цю коробку: було вже поночі, а йому не хотілося йти до своєї кімнати, де чаділа груба і масний, гіркий вугільний дим насичував меблі, одяг і постіль, а на ослінчику стояла ще спиртівка Лін, заляпана супом, який у неї завжди збігав.

— Рай отупів і став до всього байдужий, — знову почав Альберт, коли Нелла глянула на нього,— але я вже й застав його таким, коли повернувся з Англії. Приголомшеним, спустошеним. Він цілих чотири роки не писав того, що йому подобалось.

Альберт згадав напружену тишу, що запала, як оголосили війну: на мить стало тихо в цілому світі, ніби велетенський триб затримав рух готової до дії машини, але ось її полагоджено, механізм працює, ще побільшуючи тупість і покірність.

Коли Нелла подала йому сигарети, він похитав головою, але машинально сягнув рукою до кишені й дав їй прикурити, уникаючи однак її очікувального погляду.

— Справді,— сказав він знову,— це ж не таємниця. Поетові, звісно, не дуже приємно всюди натикатися на реклами, підписи, які він сам складав. "Отже — це мій внесок у війну проти війни",— сказав він мені одного разу й люто підбив ногою бляшанку з фабрики твого батька. Це було на базарі у Вінниці — якась баба в чистій бляшанці з-під мармеладу продавала горіхове печиво. Бляшанка перекинулась, і печиво розсипалось по землі. Ми з Раєм потім допомогли бабі позбирати його, заплатили й вибачились.

— Кажи далі, — попросила Нелла, й він бачив, що вона дуже напружена, ніби чекає якогось відкриття.

— Казати більше нічого. Через два тижні він загинув, але навіть шлях до смерті був для нього всіяний бляшанками з-під мармеладу: звісно, нам обом було тяжко всюди бачити те добро. Воно пригнічувало нас, а інші нічого не помічали, тільки... але ж ти будеш гніватись, зненавидиш мене за те, що я тобі все це розповідаю.

— А тобі так важливо, ненавидітиму я тебе чи ні?

— Важливо,— відповів він,— тепер навіть дуже важливо.

Він пильно стежив за нею, але її обличчя не змінилося. Вона тільки взяла з коробки ще одну сигарету й закурила, хоч перша лежала недокурена в попільничці, пускаючи цівку диму.

— Про все це, Нелло, я б не хотів більше говорити,— сказав він тихо,— Ми знаємо, що Рай загинув, знаємо, як загинув, і безглуздо шукати причину.

— Це правда, що він більше ні про що з тобою не говорив, як ти завжди твердиш?

— Правда,— відповів Альберт,— він і не міг говорити, бо горло було прострелене. Тгльки дивився на мене, але ж я надто добре його знав і міг прочитати з його погляду, з потиску рук, що він лютий на війну і, мабуть, на самого себе, що він любить тебе і просить мене подбати про дитину — ти йому писала про свою вагітність. Оце й усе.

— Він не молився? Ти ж завжди казав...

— Може, й молився, навіть перехрестивсь, але я ніколи й нікому про це не розповім. А якщо ти скажеш кому-небудь з тих свиней, я вб'ю те.бе. Ото була б для них пожива! І свою легенду довершили б до кінця.

Нелла аж тепер помітила другу сигарету і, усміхнувшись, погасила її.

— Обіцяю, що нікому не розповім.

— Гарно було б, якби ти вигнала ту публіку з свого дому.

— А хлопцеві ти також усе розкажеш?

— Хай колись пізніше.

— Гезелер?

— Що — Гезелер?

— Нічого. Просто я часом докоряю собі, що не відчуваю до нього мстивої зненависті.

— Власне, він якраз був би до пари Шурбігелеві. Що таке? Що з тобою, чому ти почервоніла?

— Залиш мене,— попросила вона,— дай мені спокій на кілька днів — я мушу багато про що спокійно поміркувати. Дай мені, будь ласка, ті листи.

Він допив каву, пішов до своєї кімнати, забрав обидві пачки листів і поклав їх на стіл перед Неллою.

Вона так і не торкнулась до них, ще й через тиждень Альберт бачив обидві пачки нерозв'язані на її письмовому столі.

Сам він цілі дні проводив із робітниками, радився з ними, складав кошториси. Помпу в підвалі й дах полагодили, а стелю на верхньому поверсі потинькували. Больда тепер могла після кожного прання спускати воду в риштак. Підвал вичистили-й викурили, винесли з нього запліснявілі запаси, ганчір'я й картоплю, у якої вже були довжелезні, ніби спаржа, паростки.

Альберт звелів також замінити в сінешніх дверях зелені шибки, і відразу стало світліше.

Бабуся тільки головою хитала, дивлячись на таку бурхливу діяльність. Вона тепер частіше виходила з своєї кімнати, наглядала за робітниками і вразила всіх, оголосивши, що сама заплатить за ремонт. Нелла висловила припущення, що причиною такого рішення була бабусина любов до чекової книжки, якою вона користувалась з дитячою гордістю. Вона тішилась, витягаючи з шухляди чекову книжку, розгортала її з міною директорки фірми, заповнювала блакитний чек і елегантним порухом відривала його від корінця. Той веселий тріск паперу викликав на її великому рожевому обличчі щасливу усмішку. Від тієї миті, як вона сорок років тому двадцятирічною жінкою одержала чекову книжку, її завжди поймала дитяча радість на думку, що вона може робити гроші. Вона змарнувала безліч чекових книжок, бо за кожну дрібницю платила чеком, навіть за їжу в ресторанах і кав'ярнях. Або часто посилала Мартіна з чеком на чотири марки купити чотири десятки "Томагавку". Коли ж платити не було за що — і скринька повна сигарет, і холодильник напхано всілякими продуктами,— бабуся ходила по будинку, всім пропонуючи гроші, аби тільки почути рипучу, як звук пилки, мелодію відриваного чека. Вона ходила від кімнати до кімнати з "Томагавком" у роті і з розгорнутою чековою книжкою, як з горщиком під час "крові в сечі", й казала:

— Якщо тобі потрібні гроші, я тебе порятую,— і зразу ж сідала, відкручувала авторучку — нею вона також користувалась з дитячою гордістю — і питала: — Скільки тобі?

У таких випадках Глюм робив найкраще: він нази^ вав дуже велику суму, сідав до бабусі, довго торгувався, аж поки нарешті вона заповняла й відривала чек.

Як тільки виходила, Глюм дер його на клапті — так чинили всі — і викидав у смітницю.

Але здебільшого бабуся сиділа в своїй кімнаті, і ніхто не знав, іцо вона там цілий день робить. Вона не підходила до телефону, не відчиняла дверей, коли хто-небудь дзвонив. Часто вона виходила аж опівдні і простувала в теплому квітчастому халаті на кухню по сніданок. Чути було тільки її кашель, тому що бабусина кімната була повна диму з безлічі сигарет, що сивими пасмами поволі виповзав у сіни. В такі дні вона нікого не хотіла бачити, крім Мартіна, якого сама кликала до себе.