— Треба було пильнувати зубів,— скаже Лео,— пити щодня лимонний сік, як я, і чистити їх по-справжньому, отак,— і покаже, як треба чистити.— Моє тіло — єдине моє багатство, і тому я бережу його.
Бамбергерової макаронної фабрики вже дванадцять років немає на світі; Бамбергера отруїли газом у душогубці, з нього теж вийшла зсохла, обгоріла мумія, мумія без фабрики, без рахунку. Темно-синій картон, жовті, такі світлі макарони і яскраво-червоні наліпки. Як звали того поважного, такого симпатичного чоловіка з каштановою бородою і червонясто-смаглявим обличчям, ніби цукерка? Дітріх фон Берн.
За Більму, яку о десятій годині віднесено до пані Борусяк, боятися нічого.
Про Еріха вона згадувала рідко — надто багато часу відтоді минуло—вісім років. Серед ночі раптом напад— спотворене зі страху обличчя, рука, що судомно стискає її руку, почервонілі очі — й форма штурмовика, яка висить у шафі. Несміливі пестощі й несмілива відповідь на них, і в нагороду — какао, шоколад і переляк, коли він уночі прийшов до її кімнати в сяк-так натягнених поверх нічної сорочки штанях, босий, щоб не почула його мати, погляд — напівбожевільний, і вона знала, що має статись те, чого вона не хотіла,— адже якраз минув рік після смерті Генріха. Вона не хотіла, проте нічого не сказала, і Еріх, що, може, й пішов би, якби вона щось сказала, залишився в кімнаті. її ніби скувала думка, що цього все одно не минути. Еріх здивувався, що вона не чинить опору, і сприйняв її покору за те, на що — цілком безпідставно — й сподівався: за кохання. Він вимкнув світло, і в темряві добре було чути, як тяжко, з присвистом він дихав. І вона бачила, хоч було й поночі, на тлі синього нічного неба його незграбну постать, коли Еріх роздягався, стоячи коло ліжка. Ще не пізно було сказати: "Вийди", Еріх би пішов, бо він був не такий, як Лео. Але вона нічого не сказала, бо її скувало почуття, що це все одно мусить статися, а коли так, то чому б не з Еріхом — адже він так добре ставиться до неї.
Еріх був добрий так само, як і пекар. Тієї світлої ночі він казав їй, насилу дихаючи:
— Яка ти гарна!
Ніхто більше їй не казав такого, крім пекаря, що навіть не дістав за те нагороди.
Вона допила каву і закурила останню сигарету. Лікар знову зачинив вікно й порався біля своєї бормашини. Триста марок завдатку. І чудові, дуже дорогі уколи, після яких почуваєш себе такою бадьорою, такою .молодою. Гормони — це слово викликало 6 на обличчі в Лео глузливу посмішку.
В кав'ярні ще було порожньо, лише якийсь дідусь годував сметаною свого внука, читаючи газету. Дивлячись у газету, він тицяв малому ложку з сметаною, і той ловив її ротом.
Вона розрахувалася, вийшла з кав'ярні і купила три помаранчі за гроші, що їх Генріх відрахував їй на дрібні витрати: він віддав половину грошей, призначених на хліб, якого тепер не треба було купувати, бо пекар давав його безкоштовно. Але чому Генріх уже цілий тиждень не заходить до неї в пекарню і полишає їй самій нести важку торбу?
Вона не сіла в трамвай, а пішла пішки — ще немає пів на першу і Лео вдома. Може, краще розповісти йому про все? Він же однаково довідається. Може б, він узяв позику — проте хіба мало на світі молодих гарних жінок із сліпучими, міцними зубами, яких не треба вставляти, з дешевими, добре доглянутими, подарованими природою зубами?
Вона пройшла повз будинок, де жив колись Віллі, поважний, вродливий хлопець, перший, хто її поцілував: синіло небо, і дуже, дуже далеко лунала музика з літнього ресторану, над містом спалахував фейерверк, сипався золотий дощ із балюстрад церковних дзвіниць, і Віллі незграбно поцілував її. Потім він казав:
— Я не знаю, чи це гріх... мабуть, ні... цілуватись не гріх, гріх інше...
Те "інше" сталося потім уже з Генріхом: росяні кущі, що їхнє віття звисало над обличчям, і серед світлої зелені бліде, смертельно поважне обличчя, а десь за ним — обриси міста, дзвіниці, над якими пливуть дощові хмари, і боязке, одчайдушне чекання насолоди, яку так страшенно вихваляють і якої так і не було... На мокрому, оточеному зеленим віттям, поважному обличчі Генріховому з'явився розчарований вираз. Мундир танкіста відкинуто вбік, і він лежить віддалік із забрудненими рожевими кантами.
Генріх згорів десь між Запоріжжям і Дніпропетровськом, а Віллі, поважний розклеювач плакатів, що ніколи не сміявся й ніколи не грішив, потонув на Чорному морі, десь між Одесою і Севастополем — обгризений кістяк, що спочив навіки на дні Чорного моря в намулі між водоростями. Бамбергер згорів у газовій печі, перетворився на попіл, на попіл без золотих зубів, а в нього були такі великі, блискучі золоті зуби.
Берна ще жива: їй пощастило вийти заміж за різни-ка, хворого на ту саму хворобу, що й Еріх. Усім жінкам треба радити, щоб виходили заміж за чоловіків, не придатних до військової служби. Мабуть, у Верни на нічному столику також завжди стояли пляшки з оцтом, камфора, чай проти бронхіту. Мабуть, усюди валялися полотняні ганчірки, і різник дихав так само хрипко й голосно — суміш жаги та астми. Берна зуміла не погладшати: вона стояла за прилавком і спокійно нарізала теляче філе. Червоні Бернині щоки трішки посиніли, проте маленькі дужі руки вправно орудували тонким ножем: ніжно-рудаві кольори ліверної ковбаси, ніжно-рожева шинка. Раніше, коли з їжею було ще сутужно, Берна часом давала їй грудку волового лою, завбільшки з цигаркову коробку — крихітний твердий пакуночок. Це було в ті часи, як володарював Карл і шлях на чорний ринок був заборонений. Але відтоді Берна давно вже перестала вітатись. І мати Віллі завжди поминає її мовчки, ніби" не бачить, а як приходить свекруха, то ка-жа їй те, чого інші не скажуть:
— Як ти поводишся? Всьому є своя межа.
Лео вже пішов. їй аж легше стало, як вона побачила, що його шапки й збруї немає на вішалці. Пані Борусяк з'явилась на порозі і, всміхаючись, приклала пальця до вуст: Вільма спала в неї на канапі. Сонна, вона була дуже гарна: каштанове, із золотим відблиском волосячко, ротик завжди плаксиво скривлений, тепер усміхався. На столі в пані Борусяк стояла склянка меду, поряд лежала ложка. Тільки лоб у малої був від Лео — чудний, вугластий.