Лео спитає:
— Ну, що там із твоєю пащею?
І вона не хотіла зараз іти додому, щоб не чути його кпинів, не бачити його бездоганно білих, міцних зубів.
Вона повернеться додому аж тоді, як Лео піде на роботу. З обережності вона віднесла малу до пані Борусяк — не можна залишати Лео самого з дочкою. Пані Борусяк вродлива жінка, на чотири роки старша за неї, з чудовими, білими, як сніг, зубами, жінка, в якій поєднались дві якості — набожність і привітність.
Вона зайшла до кав'ярні навпроти дому зубного лікаря, сіла біля вікна й добула з кишені пальта коробку сигарет "Томагавк". Сигарети були дуже довгі, дуже білі й міцні: "Цей тютюн достиг під сонцем Віргінії". їй не хотілося гортати ілюстровані часописи. Помішуючи каву, вона подумала, що треба було б попросити завдаток у пекаря: може, той дав би марок сто. Вона вирішила не кидатись більше словами Лео, щоб не ображати пекаря. Може, схилитись на його прохання? Нагородою були б зворушливі, жадібні пестощі, які їй довелося б приймати; він шепотів би їй на вухо свої гімни між деками й недомальованими марципановими свинками, усміхався б до неї, сповнений щастя, з-за купок кокосового борошна, з-за посиланих пудрою тістечок з ромом. Вона відчувала б вологі, захоплені поцілунки чоловіка, що ненавидів продажне кохання і не міг тішитись своїм, подружнім, відтоді, як його дружина зненавиділа чоловіків. То була худа, коротко підстрижена красуня з палким суворим поглядом, що завжди тримала руку на касі, ніби капітан на кермі. Рука та з "простими" оздобами, холодними, зеленими камінцями, майже прозорими, але коштовними, була маленька, тверда й нагадувала руку Лео. Струнка богиня з хлопчачою постаттю, яка лише десять років тому — струнко і владно — крокувала на чолі загону дівчат у брунатних куртках, співаючи високим, гарним, таким гордим голосом: "На беретах мають пера" і "На чолі барабанщик". її батько був господарем "Червоного капелюха" — того, де її, Вільмин, батько щоп'ятниці пропивав половину своєї платні. Тепер вона скидалася на амазонку: мала ноги шістнадцятирічної, а обличчя сорокарічної, проте конче хотіла виглядати не старшою, як на тридцять чотири; незламна й приязна порушниця подружніх обов'язків, що довела до відчаю і до гімнів кохання похмурого, сумного чоловіка в підвалі.
Вона піднесла чашку до рота й виглянула на вулицю: навпроти у вікні видно, як зубний лікар орудує своїм інструментом. Зверху, над низенькою завіскою, метляє ручка жовтавої, подряпаної бормашини. ВИДНІ) також його білявого чуба на тлі темнбї стіни і стомлену потилицю людини, обтяженої боргами. Кава їй смакувала і "Томагавк" був чудовий.
Вона знала, що пекар кращий за Лео: добрий і працьовитий, навіть грошей має більше, але порвати з Лео і жити й далі поряд із ним було 6 жахливо, насамперед для дітей. До того ж треба буде судитися з Лео за аліменти на Вільму. Тепер він сплачував гроші до Управи, вона звідти одержувала їх і потай підсовувала знову йому.
— Хіба я хотів дитини? Признайся, що ні.
У пекаря була нагорі вільна кімнатка, де жив колись помічник, та він утік, а когось іншого замість нього пекар не хотів брати.
— Ти в мене замість помічника,— казав він. Страшно було й за хлопця, ось уже три тижні він
ставиться до неї якось інакше: його погляд раптом змінився, став не такий відвертий. Вона знала: все почалося від того дня, як Лео звинуватив хлопця в крадіжці грошей,— гарненький шибеник ненавидів Лео, і Лео ненавидів його. Найкраще було б залишитись з дітьми: їй обридли нічні любощі з Лео, і потай вона заздрила пекаревій дружині, що могла собі дозволити таку розкіш — уперто ненавидіти чоловіків. Вони з хлопцем якось би перебулися. Інколи її навіть лякала його кмітливість: як він швидко рахує, як усе зважує і господарювати вміє набагато краще за неї,— твереза голова, соромливе обличчя і очі, що ось уже цілий тиждень уникають її очей.
У пекаря є вільна кімната...
Найкраще було б знову попасти на Бамбергерову макаронну фабрику: жовті, такі чисті макарони, темно-синій картон і яскраво-червоні наліпки — Зігфрідів чуб кольору масла і Гагенові очі, такі чорні, як Аттілина монгольська борідка, чорні, як туш до вій; кругле усміхнене обличчя Аттілине, жовте, як слабка гірчиця. А далі рожевошкірі Гізельгер і Фолькер, чоловік із лірою, в рудій, мов іржа, камізельці, такий гарний — на її думку, набагато кращий за Зігфріда. І охоплений полум'ям палац, червоний і жовтий водночас, ніби масло й кров, змішані докупи.
А ввечері — рожеве яскраве світло в павільйоні морозива, жовтаве бананове морозиво по п'ятнадцять пфенігів, а ще можна піти з Генріхом до "Оси">, де панують блискучі гучні сурми: усміхнений єфрейтор,' усміхнений унтер-офіцер, усміхнений фельдфебель, що згорів у танку між Запоріжжям і Дніпропетровськом. Мумія без солдатської книжки, без ручного годинника, без обручки — не повернувся з бою, але і в полон не попав.
З усіх, з ким вона жила потім, сміявся тільки Герт: маленький, ласкавий укладач плит на дорогах, що міг сміятися навіть під час нічних любощів. З війни він привіз трофеї: сімнадцять ручних годинників. Він завше сміявся, хоч що б робив: сміявся, вирівнюючи цемент і кладучи на нього плити, навіть як обіймав її, вона бачила в темряві над собою усміхнене обличчя; часом то була сумна усмішка, а все ж усмішка. Потім він подався до Мюнхена:
— Не можу так довго жити на одному місці".
Він був найкращий приятель Генріхові і єдина людина, з якою часом можна було поговорити про чоловіка без прикрого почуття.
Лікар навпроти відчинив вікно, висунувся з нього на кілька хвилин і викурив ще одну товсту цигарку, що їх він сам крутив. Триста марок завдатку і скільки щомісяця? Треба буде поговорити з Генріхом, він зуміє і вирахували, й прикинути. Він був надумав брати товари в кредит і з грошей, призначених на господарство, заощадив сто п'ятдесят марок, так що вона майже й не відчувала того, і купив на них черевики, панчохи, торбинку й шаль. А це все означало нез'їдену картоплю й маргарин, невипиту каву, м'ясо, що зникло з раціону, їй полегшало, коли вона згадала про хлопця: він знайде якусь раду. Але тисяча двісті марок і його злякають.