Люди в ресторані кинулись до вікон, кельнерка й Альбертова^мати виглянули з кухні, а з-за хати з газетою в руці вибіг Альберт. Він пішов назустріч бабусі, насупивши брови й повільно згортаючи на ходу газету. Мартінова мати стояла збоку і розмовляла з Альберювою матір'ю, наче все те її не стосувалося.
— Отже, ти нічого не хочеш робити? — голосно сказала бабуся, сердито струшуючи попіл із сигарети.— Тоді я сама поїду і вб'ю його. їдеш ти зі мною чи ні?
— Про мене,— стомлено відповів Альберт.— Коли ви гадаєте, що з цього щось вийде...
— Ще б пак! — відповіла бабуся.— Сідай, мерщій!
— Про мене, — знову сказав Альберт. Він поклав газету на підвіконня, сів ззаду в машину і вже звідти подав руку бабусі.
— А ти таки залишаєшся? — гукнула бабуся Мартї-новій матері.
■ Та відповіла:'
— Так, я почекаю на вас Заберіть мою валізу, чуєте! Але таксі вже рушило і помчало в село. Дзвони замовкли. Альбертова мати покликала Мартінову матір:
— Заходьте ж до хати!
Та подякувала й попросила:
— Дайте мені дитину!
Вільму подали через вікно, і Генріх дуже здивувався, коли Мартінова мати взяла дитину і, всміхаючись до неї, пішла за хату.
Він чув, як сміялась Вільма, як стукотіли м'ячі, і все те було гарне, все добре, тільки все не для нього.
Гості в ресторані співали: "Н аш рідний лісе, наїіі рідний гаю, кращих за тебе в світі нема є", кельнерка носила їм пиво, Альббртова мати мішала на кухні картопляний салат і відкривала бляшанку з ковбасками. Вільма сміялася, Мартінова мати й собі сміялася, і Генріх здивувався, що вона раптом видалась йому також доброю. Всі добрі, але йому від того не легше, бо він знав, що цього вечора його мати поєднується з пекарем. Замінила Лео на пекаря. Вигідна заміна, але також жахлива.
Над'їхав жовтий поштовий автобус. Із нього виліз Глюм і допоміг вилізти Больді.
Больда підбігла до відчиненого вікна й крикнула:
— Господи, хоч би чого не сталося! Альбертова мати засміялась і відповіла:
— Що там може статися! Але де ви всі будете спати?
— Я так боюся,—сказала Больда.^-А переспати я можу й на старій канапі.
А Глюм, усміхаючись, повільно видушив із себе:
— Долі... на соломі,— і пішов із Больдою до церкви по Віля й Мартіна.
"Н аш рідний лісе, наш рідний гаю, кращих за тебе в світі немає", — співали гості, і Альбертова мати виловлювала з бляшанки рожеві ковбаски.
Мартінова мати крикнула з ґанку:
— Не підходь близько до води!
І зразу ж засміялася, неприємно й різко, аж Генріх злякався. Він побіг за хату й побачив, що Вільма дибала від качиного ставка. Мартінова мати підкликала його до себе, подала руку й спитала:
— Ти вмієш грати в пінг-понг?
— Не дуже добре, — відповів він. — Я грав лише кілька разів.
— Ходімо, я тебе навчу. Хочеш?
— Так,— відповів він, хоч і не хотів.
Вона встала, відсунула стола від стіни, знову напнула сітку й підняла з підлоги ракетку.
— Ходи, — сказала вона і стала показувати, як треба подавати м'яч. Вона посилала м'яча так, що він перелітав плавно й високо над сіткою, і Генріхові зручно було відбивати його.
Вільма совалась на підлозі, захоплено кричала, як м'яч летів, а коли він падав, підіймала його і віддавала не Генріхові, аМартіновій матері.
Весь час Генріх думав про те, що мати його тепер поєднується з пекарем, і це здавалося йому гірше, набагато неморальніше, ніж поєднуватися з Лео.
Знову урочисто залунав дзвін, і Генріх знав, що в церкві саме причащаються, куриться ладан, співають "Tantum ergo", і жалкував уже, що він тепер не там, у темному кутку між сповідальнею і дверима.
Він скоро збагнув, що м'ячі треба посилати дужим, коротким ударом понад сіткою. Мартінова мати засміялась, коли йому вдалося кілька разів так подати м'яча, що вона не змогла його відбити, і тепер почала грати з ним насправді, захоплено ведучи рахунок.
Важко було стежити за м'ячами, вчасно відбивати їх і водночас думати про інше: про батька, про дядьків, про пекаря, що з ним поєднується його мати. Мартінова мати була гарна — висока, білява. Тепер вона подобалась Генріхові, особливо як, не кидаючи гри, зненацька оберталась до Вільми, усміхалась їй і Вільма у відповідь розцвітала. її усмішка була приємна, як запах тіста, як церковний дзвін, і вона нічого не коштувала, так само як нічого не коштував церковний дзвін — але все це було не для нього. В його пам'яті залишились запахи дядька Лео: туалетна вода, віск до підлоги, а в материному кошику з нитками — пилочка до нігтів.
Він теж захопився, став грати уважно, посилав м'ячі якомога дужче і якомога нижче над сіткою, і в Мартіно-вої матері обличчя почервоніло з захвату.
— Ого, з тобою жартувати не доводиться! — сказа^ ла вона.
Та скоро всі повернулися з церкви, й довелося кинути гру. Мартін обняв матір, Глюм зсунув докупи столи, а Больда винесла великий зелений обрус і цілу купу тарілок. У маслянці блищало свіже вологе масло.
— Принеси ще сливового повидла, діти його дуже люблять! — сказав Віль Альбертовій матері.
— Не бійся, принесу, ти його любиш не менше за дітей!
Віль почервонів. Глюм поплескав його по спині і промурмотів, усміхаючись:
— Мій товариш.
Усі засміялися. Вільмі час було йти спати, і за вечерею всі сперечалися, з ким вона ляже. Кожне, крім Мартінової матері, казало: "Зі мною". Та коли спитали саму Вільму, з ким вона хоче спати, вона підбігла до Генріха, і той аж почервонів з утіхи.
Гості з ресторану кликали до себе кельнерку. Больда відсунула свого стільця, позбирала брудні тарілки й сказала:
— Піду допоможу їй.
Глюм подався до повітки, набити мішок соломою, а Віль, геть упрілий, бігав по будинку, збираючи ковдри. 1 Генріх з Мартіном пішли до кімнатки, де для них на широкому ліжку була приготована постіль. Вільма мала спати між ними.
Надворі смеркло. Внизу, на кухні, сміялася Больда з кельнеркою, миючи посуд, а в ресторані Альбертова мати жартувала з гостями. Глюм із Вілем сиділи на лавці коло повітки — видно було, як поблискують їхні люльки.
Мартінова мати лишилася на ґанку й мовчки курила, дивлячися у темряву.
— Ну годі вам! — гукнула вона до кімнатки.— Роздягайтеся й лягайте спати.
Аж тепер Мартін похопився, що дядька Альберта немає, і спитав у вікно: