Нелла полегшено зітхнула, коли Шурбігель зник. Вона ненавиділа його, але водночас і потішалася з нього. Тепер, коли оплески затихли і вона зовсім прокинулась, то відчула, що той погляд спрямований уже їй не в потилицю, а просто в обличчя. Нелла звела очі й побачила того, хто так уперто намагався скорити її. Він разом з патером Вілібрордом підходив до неї—молодий, одягнений, всупереч моді, дуже скромно: темно-сірий костюм, охайно пов'язана краватка. Обличчя теж досить приємне: така розумна іронія буває в редакторів, що перейшли від політики на культуру. Якраз патерові Вілібрордові з його наївністю властиво брати поважно таких людей, як Шурбігель, і знайомити її з такими людьми, як цей молодик, що поволі наближався до неї.
Він був чорнявий, як вона собі й уявляла, але не схожий на інтелігентного шукача легких пригод, як їй щойно думалося. Щоб ще дужче збентежити його, Нелла, знов усміхнулась: чи він також піймається на цю гру м'язів на її обличчі? Піймавсь. Коли він уклонився, Нелла побачила чорний густий чуб, розчесаний на рівний проділ.
— Пан Гезелер,— мовив, усміхаючись, патер Вілі-брорд,— працює над антологією ліричної поезії і хотів би порадитися з тобою, люба Нелло, які саме Раєві вірші слід відібрати.
— Як? — перепитала вона.— Як ваше прізвище? — І прочитала з його обличчя, що її переляк він зрозумів як зворушення.
Літо на Україні, землянка, лейтенантик, що послав Рая на певну смерть. Чи не по цій смаглявій, бездоганно виголеній щоці дав ляпаса Альберт десять років тому?
"...Я дав йому такого ляпаса, що якусь мить ще бачив на його смаглявій щоці сліди своїх пальців, і заплатив за те шістьма місяцями арешту в одеській військовій в'язниці". Пильні, трохи злякані очі, що вже щось відчували, перервана нитка життя — Раєвого, мого й дитини — через дурну впертість чорнявого лейтенанта, що наполягав на виконанні свого наказу. Три чверті чудового фільму знято, намотано вже на шпулю, лишилося тільки ввімкнути апарат — і раптом плівку перервано, викинуто до комірчини, звідки її треба діставати шматками... Мрії, що мали стати дійсністю. Головного героя викинули, а решту — її, хлопчика та Альберта — присилували грати новий, партацький фільм. Тільки на дві години режисер ввів у дію мізерного, але запеклого начальника, і той зумів споганити кінець. Геть головного героя! Чи не цей нездара, що так уперто намагається сприйняти її збентеження за закоханість, скалічив життя їй, Альбертові, хлопчикові та бабусі?
О невеличкий, гарненький, інтелігентний нездаро з сторожким поглядом, видавцю антологій, якщо це ти — мені здається, ти занадто молодий, — та коли це справді ти, тоді бути тобі головним героєм у третій частині і не минути мелодраматичного кінця... Міфічна постать в уявленні мого сина, страшна людина в бабусиній пам'яті, заплямована ненавистю, що неухильно накопичувалася протягом десяти років,—у тебе ще голова піде обертом, як оце в мене.
— Гезелер,— усміхаючись, сказав він.
— Пан Гезелер уже два тижні провадить літературний відділ у "Віснику"... Тобі недобре, люба Нелло?
— Так, мені недобре.
— Вам треба трохи підкріпитися. Дозвольте запропонувати вам кави?
— Гаразд, — погодилась вона.
— Ви підете з нами, патере?
— Піду.
Та їй довелося ще потиснути руку Трімборнові, привітатися з пані Мезевіц... Вона чула, як хтось мурмотів: "Наша люба Нелла старішає", і водночас міркувала: чи не зателефонувати Альбертові й не попросити його зайти сюди. Альберт пізнав би його, і вона б уникнула неприємного допиту. Нелла була майже певна, що це він, хоч усе начебто свідчило навпаки. На вигляд йому здавалося років двадцять п'ять, та могло бути й двадцять вісім. Отже, тоді він мав щонайбільше вісімнадцять.
— Я вже хотів писати вам,— сказав Гезелер, коли вони спускалися сходами.
— То був би марний захід,— відповіла вона.
Гезелер поглянув на неї, і його безглуздо-ображений вигляд ще дужче роздратував її.
— * Я вже десять років не читаю листів, викидаю їх нерозпечатані в кошик на сміття.
Біля дверей вона зупинилась, подала руку, лише патерові й сказала:
— Ні, я піду, бо погано себе почуваю... Зателефонуйте мені, коли хочете, але не називайте свого прізвища. Чуєте — не називайте свого прізвища...
— Що сталося, люба Нелло?
— Нічого,— відповіла вона, — просто я дуже стомилася.
— Нам хотілося б, щоб ти наступної неділі завітала в Брерніх, пан Гезелер робитиме там доповідь...
— Зателефонуйте мені, як захочете, — мовила вона ще раз і швидко пішла геть.
Нарешті район, освітлений яскравими ліхтарями, лишився позаду, і Нелла звернула в темну вулицю, де містився павільйон морозива Луїджі.
Тут вона сотні разів сиділа з Раєм, і тут було найкраще ліпити фільм, уривки, що давно стали снами, намотувати їх на шпульку. Потім вимкнути світло, натиснути кнопку — і в мозку спалахне сон, що мав стати дійсністю.
Луїджі всміхнувся їй і миттю схопив платівку, яку завжди ставив, коли приходила Нелла: дика, примітивно сентиментальна мелодія, виснажлива й зворушлива.
Нелла сторожко чекала на те місце, де мелодія уривалась і, гуркочучи, падала десь у безмежно глибоку прірву, а тим часом уперто крутила першу частину фільму, ту, що не була сном.
Тут починався фільм, тут, де відтоді мало що змінилось,— так само в причілок над вітриною вмурований був у стіну строкатий півень із різнобарвних скалок, зелених, як моріжок, червоних, як гранат, жовтих, як прапорці на вагонах із боєприпасами, чорних, як вугілля; а в дзьобі півень тримав вивіску з білого як сніг скла, таку завбільшки, як чотири цеглини, і на ній червоними літерами написано: "Генель, 144 гатунки морозива". Півень давно вже знову набрав свого колишнього вигляду і кидав різнобарвне проміння на обличчя присутніх і на все приміщення аж до найдальшого кутка, де сиділа Нелла. Рука її, забарвлена в жовтий мертвецький колір, лежала на столику так само, як і тоді: починалась перша частина. ^
...До її столика підійшов якийсь юнак, від ньоію на її руку впала темно-сіра тінь. І не встигла ще Нелла підвести очі, як він промовив:
— Скиньте цю куртку, вона вам не личить.
Потім став позад неї, спокійно підняв їй руки, скинув куртку "Спілки гітлерівської молоді", шпурнув додолу, підштовхнувши ногою в куток, а сам сів поруч із Неллою.