Боже мій, невже він справді щасливий, що може тримати її за руку? Палкі поцілунки пересохлими губами і важка тепла рука.
Його мурмотіння було ритмічне, як ті гімни, що він співав коханню, і вона подумала, що тепер уже не можна просити в нього завдатку. Тисяча двісті марок — і темне, мов шоколад, обличчя... Він виціловував їй руку, скільки міг дістати через стіл, потім випростався і сказав:
— Годі працювати, завтра неділя.
—" Ні, ні, — заперечила вона і, схопивши марципани, почала виписувати на них шоколадом візерунок — чудові віночки і зверху ковпачок.
— Чому? — спитав пекар, і вона здивувалася, що в його голосі вже не бриніла покора.— Ми можемо десь піти.
Очі йому сяяли, він раптом засміявся і сказав:
— Ох ти ж і...
— Ні, — мовила вона,— краще будемо працювати.
Вона не хотіла такого кохання, боялась його. Герт жодного разу не говорив із нею про кохання, навіть Ц чоловік, усміхнений єфрейтор, усміхнений унтер-офі. цер, усміхнений фельдфебель, що згорів десь між Запо* ріжжям і Дніпропетровськом, ніколи не говорив про ко* хання, хоч часом писав про нього, але то було не те. Писати можна все. Лео, мабуть, зовсім не знав такого слова, і їй здавалося, що так і має бути — кохання траплялось лише в кіно, в романах, про нього казали по радіо, співали в піснях. У кіно показували чоловіків, очі в яких раптом спалахували і обличчя мінилося з пристрасті — біліло або червоніло. Але їй усе те ні до чого.
— Ні, ні, — сказала вона,— давай працювати.
Він несміливо глянув на неї, знову взяв за руку, і вона не висмикнула її. І знову почалося те саме, наче ввімкнувся контакт: очі йому спалахнули, обличчя потемніло, він виціловував їй руку дедалі вище, аж до ліктя, і одноманітно мурмотів. Вона втямила тільки: "Рука... щасливий..."
Вона похитала головою і всміхнулася: наче в піснях або в кіно. Бліде, брезкле обличчя, поріділий чуб, пристрасть шоколадного кольору, зеленкувате щастя. І терпкий запах розтопленого шоколаду, що загусав, аби його можна було брати на пензель. Пекар випустив її руку, і якусь хвилину вони працювали мовчки.
Найбільше вона любила пласкі, з долоню завбільшки марципани, на яких було багато місця,— свіже, щойно спечене тісто піщаного кольору, що на ньому вона малювала квіти, дерева, тварин і риб. Кольори були яскраві, як на макаронній фабриці Бамбергера — жовті, такі чисті макарони, блакитні коробки і яскраво-червоні наліпки.
Захоплював також пекаря її хист винаходити чудові візерунки — на жовтому печиві з'являлися легенькі, круглі шоколадні кульки, віконця з завісками.
— О, ти справжня малярка!
Нагорі в будинку була порожня кімната відтоді, як утік пекарчук. Велика кімната з краном у сінях і з чистим гарним туалетом, допіру викладеним кахлями, а на даху квітничок і немає сусідів. Поблизу тече Рейн, видно димарі кораблів, чути пронизливі гудки, а далеко на обрії — щогли з різноколірними прапорцями.
Руки в пекаря тремтіли, коли він розрізав хрумкого к0ржа на ромбики піщаного кольору, що їх вона мала прикрашати шоколадом, а тоді намазувати кремом і складати один до одного. Вона малювала на них маленькі будиночки з віконцями, огорожею і димарем, з якого куриться дим.
— Ох, як гарно! — вигукував він, і очі йому сяяли. На вікні — легенькі завіски, за вікном — дугасті
антени, телефонні дроти, горобці, хмаринки, літак.
— О, ти справжня малярка!
За кімнату вона платитиме небагато, а може й зовсім нічого не платитиме, крім того, там є ще й комірчина з різним мотлохом: коробками з-під печива, рекламними фігурками з картону — блакитним хлопчиком, що гризе сухарик, і сріблястим котом, що п'є какао; подертими мішками з-під борошна і бляшаними скриньками з-під цукерок. Може, її спорожнять для хлопця? У комірчині є віконечко — вона вже уявляла собі гарненьку завіску на вікні,— а з нього краєвид на парк і на Рейн.
Знову над її рукою пекар замурмотів, захлипав зі щастя. Але він любить дітей, хоче їх, радий би весь квітник нагорі заселити блідою покірною малечею з важкими, білими, кволими руками, як у нього. Та з неї досить. Генріх через три роки став би учнем у пекарні. Вона мов бачила, як він приходить з "роботи", геть запорошений борошном, і як уранці розвозить з кошиком хліб, ставить підсмажені свіжі булочки в паперових торбинках біля дверей вілл або відлічує їх у мішечки, що висять коло хвірток.
Пекар брав нарізані ромбики, розкладав на чистий папір, поливав жовтим вершковим кремом, а зверху обережно накривав помальованими половинками і готові вже марципани розглядав на світло.
— У тобі змарнувався правдивий малярський хист! Нові зуби: тринадцять білих, як сніг, нових зубів,
що вже не хитатимуться.
— Моя дружина,—сказав він тихо,—не заперечує, Щоб я тобі дав кімнату — я вже розмовляв з нею.
— А діти? — спитала вона.
— Вона не дуже любить дітей, але звикне.
Амазонка з холодною усмішкою, у рудій вельветовій куртці, що крокувала, співаючи пісню про малого хороброго барабанщика, погодилася з дуже простих міркувань. Та лялечка в її домі діставатиме далі свою пенсію, помешкання і їжу вона матиме безкоштовно, а як додати невеличку платню, то перебере на себе ще й хатню роботу. А сама амазонка звільниться нарешті від домагань свого чоловіка. Він уже погрожував розлученням за відмову від подружніх обов'язків, але амазонка на його погрози холодно посміхалася. їй належав дім, йому пекарня, і з нього був добрий пекар.
— Чи не краще нам залишити все як було і дати одне одному волю?
Правда, монастирські замовлення відпадуть, якщо в домі поселиться та лялечка, на урочисті трапези вже хтось інший постачатиме хліб, тістечка й булочки. Зате лялечка робить таке печиво, безкоштовно й швидко вимальовує такі шоколадні візерунки, що діти за тими ласощами аж б'ються. Печиво і водночас ніби книжка з малюнками, тільки без обкладинки.
— Ми маємо волю,— сказав пекар, і в очах йому знову спалахнули зеленуваті вогники, хоч він уже й не торкався до її руки.
Темні окуляри, крісло-гойдалка на даху, а ввечері — на пляж! Вона замріялась, опустивши руку з пензликом. І враз світло погасло. Вгорі, крізь віконечко, до підвалу просмикувалося ще двоє яскравих кружал сонячного світла, наче під стелею прибили тарілки з прозорого золота, але внизу все тонуло в сірому тінявому мороці. Вона глянула на пекаря, що стояв біля вимикача,— сірий фартух під жовтими кружалами світла, сіре обличчя і блискучі очі: зеленуваті цяточки, що повільно наближалися до неї.