Він знову схилився над своїм папірцем. Вільма почала гратися Мартіновим ранцем. Мартін сів на підлогу між дверима й ліжком, узяв Вільму на коліна, але вона сміючись випручалася, схопила ранець за ремінець і потягла вбік. Мартін втомлено слідкував за нею. Вільма намагалась відкрити ранець, торсала ремінці, не відсті-баючи пряжки. Мартін присунув ранець до себе, витяг обидва ремінці з пряжок і віддав його Більмі; коли дівчинка смикнула за ремінець і він витягся, то аж заверещала з радощів. Вона смикнула за другий ремінець, і як той так само легко подався, зраділа ще дужче й ґвалтовно відкрила ранець. Мартін, прихилившись до столу, дивився ла неї.
— Ох, яка ж ти свиня,— знову сказав Брілах, не обертаючись, а коли Мартін не озвався, додав: — Ти геть вимастиш собі штани.
Обличчя в Брілаха й далі було поважне, грошове. Мартін не озивався, хоч йому кортіло сказати: "А хай тобі грець із твоєю поважністю". Але він мовчав, бо Брілах був такий поважний через гроші, а говорити за гроші небезпечно. Він якось був спробував, щоб збити з Брілаха пиху. Сказав, що в них дома завжди є гроші — і в Альберта, і в матері, і в бабусі.
Після того Брілах шість тижнів до них не приходив, шість тижнів не розмовляв із Мартіном, аж дядькові Альбертові довелося вмовляти його, щоб він знову ходив. Для Мартіна ті шість тижнів були жахливі. Тому він не озвався, тільки мовчки підігнув ноги, обхопивши руками коліна й дивлячись на Вільму.
Вільма порядкувала в його ранці — повитягала звідти всі книжки, шкіряний пенал, розгорнула задачника, що лежав зверху, і тицьнула пальчиком на малюнок. О, ті торти, що їх можна ділити на чотири, на вісім, на шістнадцять, на тридцять дві частини, що можуть коштувати дві, три, чотири, п'ять або шість марок,— і треба вирахувати, скільки в кожному випадку коштує один шматок. Торт сподобався Вільмі; вона, здавалося, зрозуміла, що то таке, і вигукнула одне з небагатьох слів, які вже знала: "Цукорі" Але й африканські банани вона називала "цукром" — їх купують по стільки-то за тонну — скільки кілограмів має тонна? — роблять націнку на стільки-то відсотків, і треба вирахувати, скільки коштуватиме кілограм бананів у крамниці. Велике кружало сиру, хліб, мішок з борошном теж були "цукром". Чоловік, що ніс борошно, мав сердите обличчя, і для Вільми то був Лео, а пекар, що приязно всміхався, рахуючи мішки, — тато. Вільма знала тільки троє слів; "Лео", "тато" і "цукор". Портрет на стіні був "тато". Всіх чоловіків, що їй подобались, вона звала "татом", а всіх, що не подобались, — "Лео"
— Можна, я намащу собі хліба маргарином? — стомлено спитав Мартін.
— Певне ж,— відповів Генріх, — але на твоєму місці я пішов би додому. Дядысо Альберт дуже хвилювався, а вже минула година, як він був: тут.
Мартін нічого не відповів, і Генріх вигукнув:
— Ох, яка ж ти свиня! — І додав уже тихіше: — Намасти собі хліба.
Обличчя його стало ще поважніше, і Мартін знав: Генріхові дуже хотілося пояснити, яку важливу проблему він має вирішити. Ждав тільки, поки він спитає. Однак Мартін нізащо не буде питати.
Злість на дядька Альберта поступово вщухла. Мартін почував свою провину й намагався не думати про нього.
Чого було йти в кіно? Мартін спробував знову підігріти в собі злість. Альберт дедалі частіше почав кудись від'їжджати, залишаючи йому записки на клаптях газети. Коротенькі записочки, і головне слово тричі підкреслене. Те потрійне підкреслення вигадала мати. Вона завжди чомусь тричі підкреслювала допоміжні слова: "мусила", "повинна була", "не змогла".
— Устань, не брудни штанів,— уже ровдратовано сказав Брілах.— І намаж собі хліба.
Мартін шдвівся, обтрусив штани й усміхнувся до Вільми, що перегорнула сторінку в задачнику й радісно показувала на вівцю, що важила 64,5 кілограма; різник купив її по стільки-то за кілограм живої ваги і з такою-то націнкою продав по стільки-то за фунт. Мартін сам помилився в цій задачі, не подумавши, порахував гроші за 64,5 фунта, після чого вчитель весело заявив, що так усі різники— в місті скоро збанкрутували б. Одначе різники не банкрутували, а навпаки, багатіли. Вільма тішилась вгвцеЮ) вигукуючи: "Цукор!"^ потім її увагу привернула дальша сторінка, де якась дурепа купувала на виплату моторолер.
Брілах і далі сидів коло столу і, наморщивши лоба, Щось рахував. Мартін глянув на аркушик і побачив, Що він геть списаний цифрами, перекресленими стовпчиками цифр; остаточні суми були обведені олівцем. Мартін підійшов до буфета, відсунув убік кришталеву вазу з помаранчами, бананами й гронами винограду на берегах, такими схожими на справжні, що він завжди дивувався. Мартін знав, де там що стояло — алюмінієва хлібниця з хлібом, маслянка з маргарином, ніж, срібляста бляшанка з яблуковим повидлом. Він одрізав собі товсту скибку хліба, намазав її маргарином та повидлом, зразу ж надкусив шматок і аж зітхнув з утіхи. Вдома ніхто, крім Больди й Глюма, не знав, що він так любить маргарин. Бабуся жахалася, коли він їв його, і глухим голосом розповідала про безліч хвороб. То були страшні хвороби, а найгірша з них звалася сухотами.
— Ой, дістанеш сухоти!
Але Мартінові маргарин дуже смакував. Не відходячи від буфета, він намазав собі ще одну скибку, щоб не вставати вдруге. Вільма радісно засміялася, коли він знову сів до неї на підлогу. Нагорі пані Борусяк співала "Троянди червоні в саду". її гучний, низький голос видавався йому джерелом, з якого б'є кров. Мартін виразно уявляв собі ту картину: із вуст пані Борусяк сипляться троянди — темно-червоні, здавлені . так, що з них тече кров, і він навіть вирішив намалювати її: русява пані Борусяк, що в неї з уст струмує темно-червона кров троянд.
Вільма була вже на останній сторінці задачника, де знову йшлося про тонни: там були намальовані кораблі й вагони, вантажні машини й комори. Вільма показувала на моряків, залізничників, водіїв та вантажників і ділила їх на татів і Лео: Лео було більше, ніж татів, бо майже всі чоловіки мали похмурі обличчя. "Лео... Лео... тато... Лео... Лео... Лео... тато"; робітників, що йшли з заводу, вона всіх називала Лео. Катехізис розчарував її, бо в ньому не було малюнків, тільки декілька віньєток — грона винограду і віночки для неї теж були "цукром". Вона відклала катехізис набік.