Усмішка, ще одна, ціла черга, просто йому в обличчя: на, жери, золотко, і якщо це ти, то здохни від них, а якщо не ти, то доведеться мені пересилувати себе, стерпіти, як ти цілуватимеш мене в руку. Але це таки ти, золотко, ти, нікчемо, це ти спартачив увесь фільм. Отакий вигляд має доля, як ти: не понура, не страшна, а саме така — нудна.
Неллу дратувала навіть його витримка — стрілка спідометра наче прилипла до цифри шістдесят. Коли вже їздити машиною, то хай стрілка тремтить біля ста — тоненька невеличка голка, чутливіша, ніж руки, що регулюють її рух.
Гезелер обернувся до Нелли, і вона подарувала йому аж три порухи мускулів — механічно випромінювану отруту, яку він ковтав із вдячністю.
Бітенган. Каркасні будиночки розкидані по лісі на перший погляд безладно, але насправді дуже вдало, як того вимагає романтика дачної місцевості. Над міською брамою вмуроване ядро з часів тридцятирічної війни. Такі ядра роблять у Шміценовій майстерні: зліплять з цементу, закурять, обліплять мохом, і маєш шведське ядро.
— Гарне місце,— сказав він.
— Дуже гарне, — відповіла Нелла.
Альбертова мати розвішувала в саду білизну, а Віль ходив за нею і подавав їй собачки. Після обіду сюди приїдуть Альберт з Мартіном і будуть собі розкошувати. А ввечері з'явиться ще й Глюм, вони співатимуть і, може, вернуться аж у понеділок.
"Зупиніть машину!" — мало не сказала вона, але стрималась і тільки на повороті ще раз обернулася. Віль терпляче носив торбинку з собачками за Альбертовою матір'ю, що саме поставила на землю яскраво-жовтого
кошика й вішала Вілеву нічну сорочку. Нелла сумно дивилася на той прапор мирного життя, що зникав за деревами.
— Чарівна місцевість, — сказав Гезелер.
— Чарівна,— погодилась Нелла.
Він знову недовірливо глянув на неї, щось, видно, в її голосі насторожило його. Вона усмішкою розвіяла недовір'я. Неперевершений, безкоштовний бальзам, від якого з чоловічих облич зникає смуток і "знову все гаразд, знову все гаразд". Він поїхав швидше — стрілка спідометра піднялася до сімдесяти п'яти.
Він упевнено й легко долав повороти, і фільм крутився далі: "Відвідайте замок Брерніх, перлину барокко в мальовничій долині річки Брер".
Внизу текла річка Брер — зелений вузький струмок, який живили штучно: потаємними бетонними трубами пускали воду, щоб він не пересох, а й надалі був ідилічний і чистий: принадна річечка між луками та лісом з неодмінним млином, що весело стукотить колесом,— зворушлива мелодія в долині мальовничої річки Брер.
— Боже, яка краса! — вигукнув він.
— Краса, — погодилась Нелла.
Знову недовірливий погляд, знову цілюща усмішка, і фільм крутиться далі. На мить Нелла забула, що це Гезелер, і нудьга огорнула її, наче раптова хвороба. Треба навіть позіхаючи підтримувати розмову, щоб він не помітив, як їй нудно. Він думає, що їй цікаво й приємно слухати, до яких інтриг йому довелося вдаватись, щоб стати редактором "Вісника".
Вони їхали тепер не дуже швидко. Обабіч пропливали мирні картини: луки й огорожі, худоба, що тислась біля загорож. Тут, недалеко від греблі, річка Брер вирувала, як гірський потік. Мабуть, сторож на греблі підняв лотоки, щоб додати річці Брер трохи прохолоди, трохи ідилії. Нелла закурила з нудьги. Фільм цей, мабуть, знімав якийсь дуже ревний, дуже старанний аматор. Освітлення непривабливе, сіре, усе в ньому здається пласким, ніби ожили раптом фотографії в якихось нудних альбомах. Цілі купи альбомів, і всі їх доведеться перегорнути.
Мертвотно-сірі кадри, зафіксовані на плівці якимось партачем, такі самі сірі, як фотографії в альбомах її шкільних товаришок, нагромадження нудьги в смугастих
7 Г. Бель
197
альбомах, повних фотографій, що їх робили чванькуваті фотографи на курортах. Від Фленсбурга до Медіни, від Кале до Карлсбада знято все, щб тільки можна було зняти: нудьга групова й поодинці, нудьга 8X8 чи 16X12, а подекуди й нудьга в портретному форматі: Лотта на березі Медінської затоки 24X18, увічнена в альбомі № 12. Далі відображено відтинок Лоттиного життя від випускного екзамену до заручин. Тепер альбом № 13 о, ми не забобонні! — цілком присвячений весіллю і весільній подорожі: нудьга у фаті і без фати, нудьга з цнотою і без цноти. "Ти вже бачила Бернгардового батька? Ні? Ось він". Невідомий веселун, увічнений у форматі 8X16. І зразу ж в альбомі № 14 — маля. Яке миле, боже, яке миле! Сірі тіні на його обличчі відретушовані з геніальною впевненістю.
Він неодмінно зупинить машину в наймальовничішо-му місці, намагатиметься її поцілувати, потім дістане з течки лейку. Ще один знімок у альбом: Нелла на повороті восьмої вулиці. Унизу — річка Брер. Праворуч — гребля в лісі; ідилічне озеро й ідилічний ліс. Унизу потічок, за ним село, дзвіниця в стилі барокко, великий, теж у стилі барокко, готель "Під блакитною свинею". "О, ви ще не знаєте, чому готель так зветься?" — "Ні".— "То слухайте..." — неминучий анекдот, ще один поцілунок, вони вийдуть з машини. Знято дзвіницю в стилі барокко, "Блакитну свиню". Чудо сталося. Скоро з лабораторії принесуть пачку нудьги у визначеному форматі.
— Чудово, правда?
— Чудово.
Тут вона часто проїжджала, раніше з Раєм, а в останні роки з Альбертом, і їй ніколи не було нудно. Навіть дзвіниця в стилі барокко й "Блакитна свиня" не наганяли на неї нудьги, але тепер їй було страшенно нудно. І через те в ній повільно наростала злість, підступала до горла, як підступає живе срібло в термометрі гарячого дня.
— Зупиніть машину,— сказала вона різко.
Він зупинив. Нелла вийшла з машини, ступила кілька кроків до лісу і раптом почула позаду клацання. Вона обернулась і побачила, що Гезелер стоїть коло машини з лейкою в руках.
Вона підійшла до нього й тихо сказала:
— Дайте мені плівку.
Він тупо глянув на неї.
— Дайте мені плівку! Вийміть її!
Повільно, наморщивши чоло, він відкрив фотоапарат, вийняв плівку й подав Неллі. Та витягла стрічку з касети й подерла на клапті.
— Я ненавиджу фотографуватися,— спокійно сказала вона. — Тож більше й не пробуйте.
Тоді знову сіла в машину, глянула на нього збоку, і на мить її потішив уперто-ображений вираз у нього на обличчі. Він навіть трохи надув губи.